– Бовть!
Провалюючись в непомітне за снігом болото, він збагнув, що більше не вдихне. Він уперше крикнув. Голосу він не почув, йому здалося, що трясовина всмоктує й звук. Останнє, що він бачив, занурюючись з головою, це мармурове погруддя, яке самотньо лишилося на твердому. Воно ще довго стояло в нього перед внутрішнім зором. Батьківські зіниці, якими бюст на нього глянув востаннє, змусив усоромитися власного того крика. Ще раз подумково глянувши, він зачепився уявними очима й побачив що? Ременяку. І, вчепившись за прив’язану її, дертися на світ з-під тванюки, доки весь не виліз і не обійняв мармурову посмішку. Голова закрутилася навколо голови. Отак було винайдено, а згодом і втрачено людством спосіб пересування по мерзлій заболоченій місцевості за допомогою реміняки та кам’яного тягаря.
Отам, витягшись на твердь, він уперше дозволив припасти поцілунком, до білішого за навколишню паморозь, мармуру. А потім ноги підняли його й він ними довго й легко біг, аби зігрітися й висохнути.
Активізація опору та супротиву в регіоні стали надто помітними, новина дійшла не лише до кам’яного, а й живого Вершителя. Особливо непокоїло нове міфологічне тло, не санкціоноване згори. Отож одне по одному полетіли нічними парашутами внутрішньо-зовнішні формування, аби з’ясувати причини походження. Й на превелике щастя жодне з них не провалилося в підступну трясовину Сябраватага болота, бо воно добряче промерзло. Й ніхто не потрапив до лаписьок ворога, який од цього не на жарт злякався й і посилив пошуків контакту з опором, що в свою чергу змусило останнього надихнутися до рішучих дій, наприклад, завалено водонапірну вежу в Яськовичах, правда вона давно вже не діяла через мороз і розікрадені ринви. Усі підпільники потроху ставали військовими людьми, що дозволяло вберігати власне існування краще за цивільних, які цей досвід здобували повільніше, аніж втрачали життя.
Отож кожен з них щораз частіше ставив питання: чи зможе чесно й відверто глянути в очі Вершителеві, коли зустрінеться з ним десь на узліссі чи вияркові? Тим паче, що під косогір вже полетіли вже реально висаджені ешелони з військами та ворожою технікою – це вправно орудували агітаційно-диверсійні формування, які в таку холоднечу єдино могли зігрітися відвойованим вугіллям з перекинутих паротягів.
Одне з таких угрупувань, порипуючи на морозі новенькими портупеями та лискучими чобітьми, перебігало з бур’яну в лісостеп. їм належало подолати полосу грунтової, тобто льодової дороги і всі завчено завмерли, очікуючи на можливу у такій ситуації несподіванку. І вона сталася – увагу раптом привернув слід. Не од танка чи гаубиці, бодай од підбитого літака, щоби бути зафіксованим і переданим в статистику на Велику Землю, ні.
Це була борозна, густо проорана кров’ю. Уся спец-група густо замислилася над такою проявою, бо за весь свій довгий досвід кривавої оранки, проораною крізь жорству, ніхто не знав.
Перебігаючи од мерзлого живоплоту до чагарів і наопак, формування кинулося борозенкою, аби довідатися, що ще може бути незнаного в тилу ворога? Хутко помітили рясну зграю ворон, які радісно кружляли за поворотом.
Коли вони того орача здогнали, то загальне здивування вмить переросло в колективну лють, адже військовики ці, внутрішньо-зовнішні, мають найбільшу турботу про особистість Вершителя. І от вони бачать де? В далекій глушині когось якогось, хтось котрий дозволя собі тягти зашморгом Його образ диким битим шляхом.
Тут Колайчуков у сяєві морозної днини побачив рідні погони, до щему близькі, то злякався, чи не галюцинація бува. А ще йому примарилося, що деякі з обличч добре знайомі йому з часів училища, особливо лейтенанта – усі навперейми бігли до нього й він собі вирішив, що коли це й марево, то приємне й нешкідливе.
Перед цим його вперше на одному з згарищ зустрічали справжнім хлібом і справжньою сіллю, він був напевне єдиним за всю історію краю, хто його одразу всього й з’їв, викликавши овації. Поставив за це людям на завалену пічнину бюста, а сам заліз у неї і дві доби проспав. Й дві доби стояв народ. Потім втомлений люд полягав навколо, а він підвівся й потяг свою ношу далі.
Він не знав, що одразу цього ранку селяни голими руками зупинили медмашину під Ануковічами й пальцями роздерли всіх в ній.
Бо був надто засліплений погонним мерехтінням та блискотінням кокард, яке наближалося, і вже увірував у реальність присутності колег, коли найрідніший із них за званням лейтенант, вибив його з глузду ударом в щелепу:
– Я хочу, – сказав він бійцям, – щоб ви надовго запам’ятали цього місцевого виродка, який дозволя собі безкарно блазнитись з високих святинь, чіпляючи їх для цього на мотузку... Запам’ятайте й оцей колишній наш священний мундир на ньому, роздертий і спаплюжений також, і поставте собі питання: а з кого ж він його зняв? Він мовчить... Чи не з когось із наших побратимів попереднього десанту, хто зник при посадці у підступному й невідомому болоті? Тобто не ждіть тепер, отут в тилу, співчуття й допомоги, бо три роки рабства попсували, бачите! вже душі й тіла тих, кого ми покликані захищати й визволяти з пут.