Нові тортури вирвали його із небуття. Фахівці з Центру прагнули довідатися, яким це робом ціннюще погруддя могло потрапити в непролазні далекі нетрища? До прибулого застосували так звану медтерапію, котра здатна була в живій істоті викликати одразу шість різновидів больового шоку.
Однак Колайчуков зберігав щасливий вираз – ніхто ж бо не здогадувався, що поглядом він лине за вікно, туди, на середньомістя, де стояв чудом уцілілий од ворожих бомбувань постамент, надвершшя розлетілося од вибухів, а от п’єдистал був зроблений із надміцного коростишівського граніту – сталеві шереметки лише трохи подряпали полисковану поверхню.
Ще три шоки викликалися електротерапією. Ще вісім – фізіотерапевтичною стимуляцією. Не кажучи про хірурготерапію, хімійорелаксію а також стоматологічні втручання. Усе це він сприймав абсолютно німо, вразивши найдосвідченіших терапевтів.
Впало на нього, коли він потрапив до керівника Допитувального департаменту. Опинившися знову в знайомім кабінеті, звідкіля їх усіх колись благословляли на тилову акцію, Колайчуков був вражений, що начальник вперто не впізнає його. Слів же, сказаних до нього, не міг тямити, бо через тривалі терапевтичні заходи втратив барабанні перетинки. Вразили ж і образили жести посадовця, які докоряли, вказуючи щораз на погруддя. Забувши про відсутній язик, він намагався заперечувати, однак присутньому здалося, що той корчить блазенські зневажливі гримаси, як і личить запеклому ворогові Всеєдиності.
Плакати, правда, він ще міг, допити й протоколи тривали. Начальник іноді виходив перекусити. А їдальня, треба сказати, тут була пільгова, незважаючи на воєнний час, що тут безкоштовно ставилися на стіл не лише сіль, але й перець. Отож начальник натрусив його трохи, маленьку дрібочку, загорнув в аркуш, аби потім удома ще раз скористатися. Потомлений, він відвідав туалет, сів, а потім цілком автоматично тією папірчиною з гігієнічною метою скористався:
– Аву!!! – криком своїм він перевершив усі тут раніше чувані – вибивши кабінку, він підставив обпечене місце під холодний кран, од чого заволав ще дужче, висадивши двері в коридор, помчав у санчастину, волав і водночас устигав думати, що така болюча мука, а жодного разу не застосована в органах задля допитів...
Тим часом Колайчуков терпляче очікував на нього в порожньому кабінеті, щоразу милуючись відреставрованою подобою речового доказу Вершителя, ніжність переповнювала колишнього політпрацівника. Підійшовши до столу, де стояло погруддя, він вирішив обійняти, прилинути, однак сталеві кайданки на зап’ястях заважали, од такого напливу несподіваних почуттів голова пішла колом і він ненароком штовхнув скульптуру.
Вона впала, вдарилася, загуділа нутряним стогоном і явила ще одне чудо: знизу одпало денце.
Ця прикрість засмутила Колайчукова і ось чому – він осягнув причину свого подвигу, стало зрозумілим, чому він міг тривалий час носити погруддя – воно ж бо ізсередини виявилося порожнім. Те що попервах видавалося мармуром, насправді було одливком зі спеціального надміцного гіпсу, вдало тонованого блискучими фактурами лаків.
– Біда, – прошепотів подумки політкомісар.
Він спробував підлізти плечем, проклинаючи недоречні кайданки, підважити тулубом скульптуру, однак марно.
Не полишаючи численних спроб, він несподівано і легко боком утрапив увесь всередину скульптури, пронизавшись нею нанизано й так вдало, що зумів з нею на собі підвестися на ноги, однак проминув ними, незрячими, стола й висадив замок разом із дверима.
Опинившись в коридорі, легко й прямо подолав пропускник, залишивши по собі отетерілого вартового, який вкотре поклявся не вживати місцевого самогону, настояного на курячих кізяках, тобто з переляку мало також не ставши мармуровим, а яким, питається, ти станеш, узрівши, як повз тебе та ввіреного тобі поста особисто минає Вершитель?
Свіже повітря надало потрібної свіжої сили, він, Колайчуков, ішов, сунувши поперед себе дійсність, до середини паркової зони, неначе магніти вели його, доки не наштовхнувся на бажаний п’єдистал, чорний такий, бо полірований. Завдав останніми зусиллями стрибка, й зачепився за надвершшя граніту, за гострий кут його, потім перевалився нагору, витративши на це останні життєві сили.
Одхекавшись, отямився, надався там важким накриттям до вертикальної позиції, правда для цього треба було ембріонально підтягти усередину під себе обидва коліна й повністю накритися згори оболонкою погруддя, доки обидва тулуби нарешті не з’єдналися; велетенське полегшення завбільшки з пам’ятник огорнуло його й завдяки йому він пригадав нарешті те, що вислизало йому із пам’яті та глузду багато разів, ота тоненька ниточка нарешті не увірвалася: бо він відчув під горлом своїми тісними худими колінами, як вони упираються в комір у там в щось тверде; щастя огортало й огортало Колайчукова, доки залишками зубів він прожував комір і припинився.