Коли в неї бував хороший настрій, вона розпитувала Марічку про її коханців. Та згадувала усі походеньки колежанок, однаково Козубицька постійно допитувалася про столичних меценатів.
– Ой, що ви, вони такі гидкі...
– А саме на них тримається святе мистецтво, мілочко.
– На оцих пузатих? Для чого їм святе мистецтво, вони ж його не тямлять. На ньому ж не наживешся.
– Зате напаскудишся досхочу. На чому ж іще паскудитися, як не на ньому?
І вмовкла, бач, розбалакалася з камеристкою.
Правда, вона дозволяла себе розгримовувати, іноді роздягати, бо поверталася з вистави виснажена, й ворухнутися не могла.
– Оддаю себе всю, – шепотіла вона, потім нюхала нового букета й потроху очунювала.
Те ж саме було й по репетиціях, тексти їй не давалися, отож Марічка мала приходити завгодя й виразно їх читати, Козницька, накладаючи грим, уважно кивала на кожному слові, засвоюючи, а дівчина стримувалася, аби тримати нейтральну інтонацію, бо чужих трактовок примадонна не любила.
... І от Марічка знову стоїть на порозі в худкера Романченка, входить, і, променіючи очима каже:
– Я поповнила свій репертуар.
– Та ну? – посміхається він. – Якою роллю?
– Офелії, Марусі Чурай, Старої дами Дюренмата...
– О. Ого. Чудово. Коли це ви встигли? – починає ховати посмішку.
– В процесі... гримування.
– Ви хочете сказати, підбираючи фарби до образу? Спершу грим, а потім слова? Цікава трактовка, – вирішує він запам’ятати цей хід для нового свого інтерв’ю. – Однак мушу сказати вам, – кривить він своє пещене лице, – що ці ролі вже належать і надалі належатимуть Наталії Степанівні Козубицькій... Ха-ха-ха!
– Марічко, ти плачеш? – розбудила її мама. – Щось снилося?
– Еге, – утерла сльози та, – худкер.
– Хто? – злякалася мама.
– Художній керівник театру.
– Не дає хорошу роль?
Мама пишалася, що дочка працює в театрі, лиш не знала, ким. Пишалася, що доня не подалася на столичні підмостки, а приїхала в рідне місто й влаштувалася не в якесь там вар’єте, а на справжню сцену. Бо в неї хвора матір, яка виховала справжню дочку, а не якусь там вертихвістку.
– А коли вже покажеш мамі себе на сцені? Я подруг запрошу, – замріялась вона.
– Та ось репетиції ніяк не кінчаться, – знову вкладалася та.
– Ну це ж діло серйозне, – підіткнула та ковдру, – це ж не можна отак зразу з кондачка.
– Еге, – засопіла та носом, поринаючи знову в театральні сни.
Марічка прийшла в гримувальню задовго перед спектаклем, щоби був час зосередитися. Потім рішуче встала й одягла поверх блузки чужі шати Мавки, рясні листочки огорнули її всю, мить – і вона вже уявила себе на сцені. Це було неважко, бо мала власне трактування образу – знала, що гратиме не власне Мавку, а саму Лесю Українку, мала тверде переконання, що письменниця цей образ списала із себе. Потанцювала перед дзеркалом, вживаючись.
Вдихнула повітря, простягла вперед руку, і... в коридорі грюкнуло, двері до гримерки рипнули й на порозі з’явився перегар, а потім Корнієнко:
– Я, блін, тобі телефон подарив, щоб ти не знімала, коли я дзвоню, да? – завідуючий районною культурою наповнив помешкання образою. – І квіти я тобі посилаю на віники? – він сперся на стіл перед карафкою з букетом, щоб перепочити перед наступною фразою.
– Я... – хотіла говорити Марічка.
– Мовчи, ти все сказала! – він рвучко охопив її ззаду і втупився в спільне дзеркальне відбиття. Вона так і вклякла й витягнутою рукою.
На Лукаша він явно не тягнув.
– Я... – не встигла пояснити вона, як він міцно затулив їй долонею рот, а іншою намацав груди.
– Я – головка од буя, – пояснив, як міг, бо На-Того-Хто-В-Скелі-Сидить також не конав, і потягнув до канапи, на щастя її накидка зачепилися за крісло і воно поїхало слідом, гальмуючи, завкультурою заплутався в листочках, й обидва впали на паркет, не дотягнувши до бажаної меблі.
– Ти, Натка, сучка, ой, ти сучка... – збуджувався він, обпікаючи гострим духом губи полізли цілуватись і з другого разу втрапили, він вчепився в груди й другою рукою, стиснув, дівчина од цього влучила йому пазурями в очі, той зойкнув, перехопився, й вона скочила на рівні ноги. – Он ти як... за все хороше, – озирав долоні, хотів п’яно й саркастично скривитися, так Марічка не дала – вихлюпнула в очі квіти разом з водою, припинивши ерекцію, Корнієнко одплюнувся й поповз по рослинах до дверей, насилу звівся. – Ну, падла, ти в мене получиш, – грюкнув ними.