– Ет Андрюха-та тібь п’том па галавє-то біл.
– Ка-ак?
– Как-как... Бутилкай-та біл.
– За чьт’? За чьт’ мєня било біть-та?
– Да за тот самий партвяш, ти идь єво аскарбіла.
– Яа-а? Каво? Партвяш ілі малалєтку?
– Ти а. Мєньше палавіни єму аставіла, вот он і абідєлся т’.
– Да-а... Харашо, чьто менше палавіни аставіла, вот єслі б он полной бутилкой ударіл, тагда б’ бєда...
– Ва-а, бєда, вот малалєташнікі, панімаєшь, ані очень маладиє, і, кагда ані рядом с взрослимі, асобінна с женщиной, ані всєгда очень хатят казатся взрослимі, панімаєш, ти паймі ето, Лєн.
Дивно налаштована історія, нащадки тих місцевих племен, яких кишнули звідси елліни і які потім кишнули еллінів – тепер дбайливо гортають землю, ретельно досліджуючи поселення грецьких колоністів. Іноді вони виймають з грунту якийсь предмет, про який ні Геродот, ні Гомер, ні Маркс нічого не записали, тоді вчені збираються на симпозіум і починають разом маракувати. Симпозіум – це таке давнє слово, якого теж вигадали греки. Коли вони збиралися разом, аби добряче хильнути, вони так називали цей захід. Так от, зберуться тепер разом наші вчені, змішають пива з горілкою, а загадковий предмет однаково не бажає розкривати свою таємницю. Тоді вчені запишуть: «Предмет має культове значення». «Культове значення» – це рефрен, який проходить крізь геть усі наукові праці.
Наприклад, якось викопали бронзову знахідку несподіваної квадратної форми, списи ламали над нею років зо тридцять, бо там було видряпано щось загадковими вензелями, які не збігалися ні з жодними античними. Потім, коли вже захистилися всі кандидатські й докторські дисертації, випадково виявилося, що та загадкова знахідка – стандартна тютюнниця царської миколаївської доби, яку, певно, загубив, копаючися в кургані, якийся тутешній поміщик або злодій. Отут-то й вдалося розшифрувати на ній написа:
«Васілійъ Курчакъ».
Таке ж самісінько сталося й з історією гунів. Давні візантійці зафіксували своїм письмом фонетичні звучання кількох давніх гунських слів, століттями ламалися над ними наукові списи... Кращі лінгвісти планети сперечалися, до яких мовних груп їх віднести, нарешті вирішили: «Слова мають культове значення». Аж доки не застосували найближчу мовну групу, бо ті слова були такими:
«мед», «бджоли», «тризна»...
Греки зневажали варварів, особливо тих, з яких робили рабів. Однак, коли до Ольвії підступав новий цивілізатор, (наприклад Олександр Македонський), тоді вони хутко звільняли усіх рабів, надавали усі права громадянства, а за це вкладали їм до рук зброю, аби вони гордо вмирали за рідне місто. Мало того – Ольвія вступала в спілку з навколишніми місцевими ворожими племенами, щедро одкриваючи для цього усі винні льохи...
Якщо ж навалу відбивали – звільнені знову ставали рабами, потрапляли в ярмо, а місцеві племена знову відганялися від прибережної лінії.
Словом, ольвеополітам жилося непогано, скільки б тут ми не копали, скільки б не шукали, а не вдалося таки відшукати будинка, меншого за триста квадратних метрів, що й за теперішніми мірками геть некепсько, отже варто було таки тут жити й оборонятися, й такого життя їм забезпечував суспільний лад, який іменувався просто і ясно – демократично-рабовласницький.
Й ми тепер можемо доволі точно встановити кількість цих щасливих городян – вона прямо пропорційна до кількості битого череп’я від амфор, колись наповнених щасливими напоями.
Цей культурний шар такий потужний, що кожного разу кудись ідучи, доводиться пильно дивитися собі під ноги, аби не проминути якогось артефакта. О, щось блиснуло, таке мідне й привабливе, виймаю з пилюки, тру пальцями, поплювавши, й проступає надпис:
«3 копейки 1983».
Тобто весь час напружуєшся, весь час непокоїть думка: щось прогавив, бо заледве коли ще потрапиш в цей благословенний край на Бузько-Дніпровському лимані. О, так і є, я забув сфотографувати панораму краєвиду.
– Ну, чьво тут стал? – несподівано нашорошилася Лена. – Забил зась чєво?
– Сколько раз твердіть: ідь атсюдава! – починав знову закипати Шура. – Гуняра паганий!
«Гу-у-у-н» – п’яно пробасила муха зі пляшки.
«Мед – це тризна по бджолах», – подумки продзижчав я у відповідь.
– Валі, парень, – утер несподівану сльозу старший, – ти шьт’, па-харошєму ні відіш: люді прішлі к калодцу прастіцца с нім. А ти стал здєсь с етім фотаапаратом, напрягаєш, – зичливо провадив він, – не панімаєш, што ль?
Я здогадувався, чому начальник толерантніший за інших – його напевне ще заздалегідь попередили про історичну подію, яка сталася тут цієх весни на свято Перемоги. Тоді до клубу на торжества прибула ціла рота десантників, після урочистої частини почалися танці, а там, як годиться між місцевими й вояками, спалахнула бійка. Така несподівано люта, солдати билися важкими пряжками на ремнях, селяни ж у запеклій боротьбі одчортячили всіх, ще й один десантник загинув, так, що ті, ледве цілі, похапцем одступили. Це була перша й єдина перемога колгоспників СРСР над військовими на танцях.