Ольвія – це значить щаслива, отак тепер називається колгосп села Парутіна, тут тепер живуть переважно переселені лемки, яких примусово депортували з Польщі після перемоги над фашистськими загарбниками, а також бандерівці, амністовані Сталіним в 1952 році, є серед них й справжні есбісти, які мусять щотижня їздити до Миколаєва й відмічатися в органах, чомусь саме Одещину й миколаївщину було обрано для вигнанців, отож нічого дивного в тому нема, що десантники зіткнулися тут не з простими гречкосіями.
Їхні садиби міцно стоять просто на давніх підземних спорудах та на культурному шарі, щедро залишеному по собі давніми греками. Дивно, але навіть новий маяк стоїть невдалеки від викопаного на урвищі кострища, звідкіля давні посиленці в негоду подавали сигнали кораблям.
Я уперся ногами, аби почати панораму саме з маяка, натиснув, однак замість ляскання фотика почув:
– Ну нічево нє панімаєт! – не вгавав Шура. – Я ж гаварю: гунн єсть гунн!
– Пріставучій какой! – це Лена.
– А ви, мєтьолкі, – буркотів старший, – я уж малчу, нічиво дажє нє говорю о сіськах – хоть би піські чемто прікрилі. А то ат ніх, етіх фатографов здєсь отбоя ні будєт.
– Д’ ви б самі все лучьчє би раздєлісь, – нарешті зблиснула зубами Таня, – чьво то адєтимі-та сідєть?
– Чьто? Перед етімі я єщо раздєватца должєн? Чєво іщо? – тетерів Шура. – Можєт, голяком сплясать іщо?
– Дурак ти! Ти всьо по-своєму прівик панімать – позагоралі б напослєдок то, гляді, вішь, какоє солнишко?
Одійшовши крутою дорогою на безпечну відстань, я перевів подих. У візирі фотоапарата вмістилося все:
і лиман, і розкопи, і реактор, і компанія під урвищем.
Іще й іще натискаючи на спуск, згадав я нарешті, що мень непокоїло, про шьчь я забув – коли я йш’ов сюд’, то мав твердий намір н’питися з того джерела в’ди, покуштув’ти, яка вона справжня на смак, натуральна, геродотова, – бо в’сі ті інші знахідки, як’ ми викопували тут, вон’ давали лиш’ приблизн’е уявлен’ня про той колишній сь’віт, котрий відійшов, зник, з усіма його нерозгаданими експон’атами, які прикрашають музеї в с’толицях.
Серпень-вересень, 1983р.
Тобі ор нот мені
Він узяв черепа до рук, і той раптом заспівав:
Кришталева чара, срібнеє дно,
Бути, чи не бути? Все одно!
Тут Гамлет падав на коліно і форсовано шепотів:
– Бідний Йорик!..
Аплодисменти були неодмінні, такі, що навіть Йорик вклонявся, особливо ляскала руда пані з другого ряду, Анатолій Степанович її засік, бо була з пишним букетом, яким ховала пишний бюст, тут ніякі букети не врятують; падала завіса, всі кидалися до телевізору по футбол, але не Анатолій Степанович – він хотів проскочити першим до туалету, але в антракт туди проштовхнулися глядачі, й він збагнув, що до початку третьої дії не достоїть, та і як там стояти Гамлетові разом з публікою, яка потім все життя згадуватиме про інцидент: «какав у сусідній будці з Гамлетом. І пісяв», зітхнув так глибоко, що пряма кишка перетворилася на криву, і все уляглось, навіть думки про кризу й про те, що директор полагодить, нарешті всі туалети. Колектив працював на контрактній основі, тим-то ніхто й не наважувався поставити питання руба. Та що туалет, коли навіть виступити проти засилля провінційних експериментаторів, які катували класику, ніхто не подавав голос.
«Зрештою, роляка непогана», – заспокоїв він себе, що ще з студентських часів мріяв про неї, і от несподівано сталося.
Коли Офелія взяла монолог, в животі йому забурчало. Так, що вона подумала, наче це в неї, але текст не урвала.
Вкрутило так, що він мало не кинувся геть – де-де обдристатись, лише не на сцені, бо це одразу увійде в історію театру; люті конвульсії тіпнули лице, тулуб, плечі, він похилився – брязнули оплески, Офелія здивувалася, що не їй, Гамлет зробив невинні очі, що він не тягне на себе ковдру під час її ударного монологу. Хоча актори собі таке дозволяють – от Мавка, наприклад, казатиме безсмертне про те, що вона буде вічно жити, а Лукаш в цей момент почне, скажімо, засучувати рукав – і вся, вся увага припаде на нього – що поробиш, такий закон сцени.