Який дозволив Офелії заплести навколо голови товсту русяву косу – і перший же її вихід зривав овацію. Якось на гастролях Анатолій Степанович дозволив випросити в костюмера таку ж косу, і в другій дії вийти з нею на голові – що в залі сталося!
– Навіщо ти це зробив? – ридала потім Офелія.
– Тому, що Офелія в Шекспіра має ходити з розпущеним волоссям, – відрубав він, хоча хто його зна, що той Шекспір мав на увазі? Що Офелії вже давно хтось розпустив косу, отже всі її святі передвесільні слова до Гамлета є пародійні?
– Еге, ти ще скажи, що він заповідав їй пофарбуватись назад у брюнетку! – репетувала партнерка, доки її не заспокоїв режисер:
– Анатолію Степановичу, будеш видєлувацця, то я їй віддам роль Гамлета.
– Як? – сльози в неї висохли вмить.
– Як у Сари Бернар чи Галини Стефанової.
Да, Шекспір відпочиває... Бо буркнуло знов, Офелія збагнула, що не в неї, і заспокоїлась, спокійно пішла зі сцени топитися.
Коли він проштрикнув шпагою Лаерта, вискочив хор:
Кришталева чара, срібная креш,
Бути, чи не бути – все помреш!
Далі в Гамлета були проблеми, режисер десь викопав оригінальні шекспірівські тексти, біда полягала в тому, що вони були староанглійською мовою, а не адаптовані, тобто їх би не втямив і жоден сучасний англієць.
– Але ж зала не зрозуміє, – протестував ще на репетиціях Анатолій Степанович, бо староанглійська огидно нагадувала старонімецьку.
– І чудово! Гамлет же прощається з білим світом, що тут розуміти? Подумають, що це такий хід, головне, щоб критики зрозуміла.
Еге, як зрозуміє, то буде тобі; щоб не ламати голову, Анатолій Степанович іноді, коли в нього був поганий настрій, дозволяв вставляти цілі саморобні блоки, а настрій був препаскудний, ще й бурчав нещадно, то актор видав!
– ... хундер гафнунг альт зе дер барендикер, – завершив він, тобто помер.
Що тут сталося! Зала встала, особливо руда пані з другого ряду, букет з бюстом заважали плескати, тому вона репетувала «браво!», оваціями гойднулися куліси і навіть важка оксамитова завіса затріпотіла, бо з неї пурхнула перелякана міль.
Анатолій Степанович на поклони не вийшов, він мчав до санточки, аби випередити всіх, «клята Нюра, розвела сирою водою томатний сік, – осяяло його, – нема, щоб кип’яченою», «бур-бур», – погодився несамовитий шлунок, «якщо вже дуриш людей, – лаяв він буфетницю, – то роби ж це по-людському, лінь тобі скип’ятити? Думать же треба хоч трохи по такій жарі!»
Він рвонув двері й мало не осліп, очі стали як у Сари Бернар – пекуча дезинфекція висіла в клозеті, хоч сокиру вішай, клята Нюра не дуже переймалася засобами, а щедро полила хлоркою все, що тут було кахляного.
– А ви ругайтесь ідіть до гламного, він міні грошей на шампуня не дає, скажіть спасіба, шо хоч на хлор хвата, бо када не буде й на нього, тоді ви й не такої заспіваїте, – щоразу одбріхувалася вона од надто естетизованих колег. – Дайте мені дєньги на хранцузькі духи Лінстант де Гуерлен, дак я вам хранцузькими духами тут усьо поляпаю й іще розами позакидаю!
Не театральні, а правдиві сльози збризнулись йому з хлорованих очей, він позадкував, рятуючи носогорло.
– Зе дер берендикер! – вилаявся.
Але, на диво, переляканий шлунок попустило. Так, що він вирішив перейти через дорогу до пожежників і там просто по людському попроситися вивалить. Тож спокійно вийшовши з театру, «устигну», думав він, «спокійно устигну» дорогу йому перегородила яскраво-руда пані, і не встиг він сахнутися, як тицьнула розкішного букета:
– Ваше мистецтво, я така вдячна, я ходжу на всі ваші вистави, – хвилювалася незнайомка, – прийміть на знак пошани.
Кожного такого разу Анатолій Степанович починав думати: а скільки такий букет коштує? А потім уже починав переводити цифри на спиртне.
– Дякую, – прошепотів він, занурився в букет і його попустило.
Дамочка виявилася ого, що Анатолій Степанович подумав: «якби зіграла Офелію, то невідомо, як би повернувся сюжет у Гамлета», бо декольте в неї більше за бюст.
– Ви пробачте мою настирність, – теж зашепотіла вона, – але я давно не наважувалася заговорити до вас... про нове трактування образу... про Шекспіра...
«Як все-таки добре, що Шекспір написав "Гамлета", а не "Лісову пісню"».
– Зі мною?
– А з ким же іще? Чи не могла би я запросити вас на розмову... тут недалеко.
Нарешті він побачив у іншій її руці чималого кулька, згори випинався бульками чималий коньяк.
«Підготувалася, репетирувала», – подумав він, а вголос: