– Нарешті, – невдоволено сказала вона, коли я з’явився на порозі.
Я вдивлявся в її доволі молоде, тобто добряче пещене личко, однак шукав там правди: невже колись я міг таке любити?
Коли я забував про це, друзі нагадували, що наша пара була колись взірцем закоханості й сімейного щастя, що всі ходили до нас в гості, аби знову й знову переконатися, що справжні почуття таки існують. Може так і було, але які ознаки лишилися?
– Чого вирячився? Заходь, – з цього тону я мав зрозуміти, що вона, бач, одриває од себе сина з великим зусиллям, і що їй, бач, геть не потрібен власний вільний час на йогу чи косметичний салон, чи й на побачення.
Якби вона знала, куди я поведу нашого Толюню, то вже б неудавано скривилася. Він почав брати з собою Кена, я одібрав іграшку, хоча помітив, як він засунув його знову під куртку, ну вже нехай, хоча мене весь час дратувала його звичка таскати при собі безліч іграшок.
Надворі чекав автобус, із навіть електропідстанцією, це щоб не гавити час на пошуки силового кабелю – мобільність, ось головна ідея.
Страх втратити роботу наштовхнув на просту думочку: застосувати скриньку невикористаних ідей навпаки – ловити в камеру сюжети, а вже потім шукати під них замовників. Бо коли працюєш за звичним порядком, то доводиться довго пріти, доки вичавиш з себе путній сюжет.
Я пишався, що моє ноу хау не кожному рекламістові по зубах, однак зміг для з’йомочної групи перетворити такий процес на гру, ба, на розвагу, тому всі були наперед веселі.
Й нам потрібна була місцина, де також повно розслаблених персонажів, однак алкогольний дух в салоні вже лякнув мого Толічку, такий, що ним запітнявіли вікна, адже я пообіцяв йому сьогодні свіжого повітря, й тому я трохи нервував, доки ми доїхали Андріївського Узвозу.
Визирнув, серце щосили прагнуло березня, бо був січень.
Побачивши знову місто, Толя знітився, в нього свіже повітря асоціювалося з Гідропарком, де безліч дитячих майданчиків зі свіжими атракціонами, однак наштовхнувся на татову підступну мету – я хотів показати йому свою роботу, хотів, аби заразився цим азартом, ну, принаймні відчув, що тато не ідіот.
Починалася відлига, Узвіз ставав кольору сивини, тобто вкривався конденсатом, на сонці поставала така фактура, що ні за які гроші не купиш.
Атака на дійсність почалася:
– Фужер! – наказав я реквізиторці, і вмить той опинився в руках Трохименка, актора, той непідробно зрадів, коли туди хлюпнули.
– З радістю, ну! – кричав я, йому не треба було наказувати, він зі щирою насолодою перехилив, оператор вихопив іскріння кришталю й напою, також вихопив відблиск і в очах Трохименка, той це чудово умів, бо ще не пропив свого погляда – а сонце заіскрилося, завирувало в бокалі і проковтнулося Трохименком.
– Дубль! – наказав я, од чого актор став ще натхненніший. Однак я встиг помітити нерозуміння в Толічки, й тому гукнув редакторці:
– Записуй: «Свіже повітря? Воно стане набагато свіжішим, бо – (вино, горілка чи віскі) такої-то фірми!». Напій переробимо в комп’ютері, залежно від замовника. А зараз дозніміть ще конденсат на кришталі, зніміть потік рідини крізь сонце, навколо сонця, бризки й струмінь в свіжому повітрі, зафарбуємо його потім, в студії!
Й таки помітив подив на личкові сина, він бо знав з телепередач, що знімання реклами – це тривалий, виснажливий, напружений процес.