Слоган:
«Вже не треба їздити по прикраси – вони самі їдуть до вас!» Таке фінальне гасло виникне наостанок із зазначенням атрибутів.
Але: коні не тягнуть кривим снігом, мабуть і їм передалася нехіть мого сина, не кажучи вже про групу, ентузіазм скис, всі глузують з мене й мого задуму, бо змушені чекати, доки дядько нагодує коней вівсом, а цигани наторгуються з виконавчим продюсером, навіть Трохименко тихцем шепотить до реквізитора, а звуковик підсунув до них мікрофона і я чую з навушників:
– Ну який це ідіот возив з Криму сіль узимку, та ще й саньми? Коли таке було?
От сука, бач, він працює в національному театрі, розумник, я його по старій пам’яті беру на підробіток; і не тільки, бо реклама рекламує не лише товар, але й актора, який, сука невдячний, думав швиденько захалтурить і втекти, я ж не стану сперечатися з ним, що оператор ці сани знизу не бере, й не ясно, а, може, це й віз, бо в кадрі будуть самі крупники й макроплани; зрештою, може вдасться щось із цього змонтувати, або на гірший випадок потім розібрати на інші сюжети, карнавальні, або ще які строкаті, однак найстрашніше – це очі синочка, вони якось зіщулилися, хоч ти плач. Насилу якось одкатували усі епізоди, так мляво, що немає ніякої сили й бажання балакати з продюсером про наш із синовим акторський гонорар.
... Потім, слава Богу, надибали виховательку з чудовим підбором дітлашні.
– Чіпси! Під будь-яку погоду!
Змагалися діти з дійсністю.
– Чіпси! Під будь-яку погоду!
Отут боковим зором я знову помітив блакитнооку нашу молодицю, вона ховалася осторонь, але ворушила губами слідом за командою помрежа.
«Во, тітка. Учиться, блін!» – дивувався я з нашої української ненаситності до таланту.
– Чіпси! Під будь-яку погоду!
Розрахувалися «витратним реквізитом», тобто кожному по коробці товару, правда, за багато дублів, бо діти довго не влучали в синхрон.
Я встигав ще подумати, що зекономлені на масовці гроші адміністратор, чи як їх тепер називають: виконавчий продюсер, покладе собі в кишеню; та й Бог з ними, загальна економія однак стократ більша.
Краєм ока я спостерігав за Толіком, на останньому сюжеті він ожив, правда, тому, що йому не перепав кульочок з чіпсами.
Оператор штовхнув мене ліктем – в сусідній підворотні два картинних бомжі змагалися, перетягуючи палку ковбаси, я не встиг скомандувати, а оператор вже знімав їх різними планами, ракурсами.
Редакторка підставила блокнот:
– Значить так, – почав я диктувати, не випускаючи з уваги Толіка, – од’їзд, і ми бачимо цих двох, що вони, виявляється, на дні блискучого бункера, куди зверху з рефрижератора до них вивалюється гора ковбасні. «Нашої недорогої ковбаси (такої-то) вистачить на всіх!»
«Ну я геній! Ну, блін, натуральний!» – дякував сам собі за те, що натхнення не одпустило.
Однак у Толічки реакція була незрозуміла, він просто притискав щось за пазухою. Це потроху починало псувати настрій, що я навіть почав знову думати про виконавчого продюсера, який і на бомжах також заробить собі непогане сальдо.
Найкращий з нас був оператор Валя, як то кажуть на каналах, він був кривоокий – одним оком дивився в візир, іншим на всі боки, одразу вишукував деталі й об’єкти. Мене весь час дивувало, чому він весь час жує гумку? Може тому, що й всі інші оператори жують?
Тут би можна запузирить класне рекло про жуйку: у Верховній раді крупно: вуста промовців, вони швидко міняються, але рухи щелеп уповільнюються; далі середній план: густо стоять шерегом телеоператори за камерами, всі як один жують гумку.
Слоган:
«Вони – жують свою гумку, ми – свою. Жувальна гумка фірми такої-то».
Потім я подумав, що на таку рекламу в нас не підпишеться жоден рекламодавець, жоден виробник, хіба лише змонтувати таке для телефестивалю реклами.
Потім ми перестріли цілий гурт закоханих і я швидко влаштував серед них конкурс, хто кому краще розмалює фломастерами личко.
«Наші фломастери (ручки, олівці) найкращі, бо вони всепогодні!» – виникне слоган на лобі в дівчини, під час того, як вона промовлятиме його, – продиктував я редакторці.
А наша молодиця в шубці вже тут, стояла осторонь, ховалася за перехожими і ворушила слідом за дівчиною губами.
Оператор ще знімав перебивки, укрупнював пальці, щоки, коли я побачив, що Толік геть не цікавиться прикольним дійством, а підійшов до доволі крутої ковзанки, він вирішив з’їхати, однак з-за пазухи йому почало щось випадати, він підхопив, од цього незграбного руху окуляри йому злетіли, й він, ковзаючись, намагався зігнутися, перехопити їх, бо вони їхали попереду – а вже наш оператор знімав це, з насолодою пожовуючи гумку, ковзанка виявилася несподівано довгою.