– Значить так, – почав я диктувати редакторці, ще не вирішивши, що, – отже... ось: попереду хлопчика мчить ціла зграя різних окулярів за формою й кольором, «Вибери свої окуляри, інакше вони не виберуть тебе!», ні, ні, не так... «Твої окуляри (фірми такої-то) вони ніколи од тебе не втечуть!»
Толік як чув мене, бо на цій фразі він доволі спритно підхопив свої окуляри й начепив на ніс.
Я вже був щасливо подумав, які великі гроші нарешті заробить цей початкуючий актор, і як здивується його люба матуся, коли побачить суму; однак Толя, притискаючи улюблену ляльку під курткою, не зупинявся, а їхав далі, набираючи швидкість.
– Толю! Стій!
Однак байдуже, він цілком захопився процесом, як знав, коли татові завдати шкоди, я змушений кидатися слідом, й неначе хлопчисько мчати ковзанкою, вона здавалася нескінченною, ми вже пролетіли й фольклорні гурти, вже перетинали Боричів Тік, якого перетинало кілька автомобілів...
Я поганий батько, я й ніколи не приховував цього, я завжди боявся машин, однак, коли побачив, як Толя прошмигнув між ними, я не загальмував, од одного бампера я одштовхнувся ногою, інший капот викинув мене на протилежний тротуар, крутнувшись, я ще встиг побачити, що група продовжує знімати, тут я влетів в кучугуру.
Виліз, утер з очей сніг і побачив ними сина, який з огидою націлявся в мене з пістолета. Справжнього? Не може бути... Звідкіля він у нього? Невже люба матуся десь дістала, а він поцупив? – це пролетіло за найменшу мить, я ще зганяв страх з обличчя, коли роздивився, що зброя – пластикова.
– «Наші водяні пістолети справжні, – шепотів я, – бо вони кращі, аніж бойові».
Однак перехопивши напружений погляд сина, я не втримався, й вибив іграшку, дивно, що вона одлетіла разом з рукою.
Я протер очі.
Навпроти мене нікого не було. Довелося нахилятися. Лише на снігу стояла маленька пластикова постать іграшки-Кена, якій бракувало правої кінцівки.
Нумер нуль
Світова історія саме тривала, коли Сергій вийшов з дому, швидкими кроками поспішав дійти раніше, ніж прийти. Було монументальне повітря, особливо в інтер’єрах, в екстер’єрах творило прозору дійсність, де не сягав людський зір, вело Сергія до пам’ятника, де багато людей, які пам’ятником не стали, особливо гурт, вкрившись тканиною, здійснював геть іншу пластику. Правитель би дав руку одрубати, аби побачити, але в його часи не було таких великих прапорів, двоколірних, він рухався, бо з-під нього було видно лише ноги.
– Який кадр! – зойкнув Сергій, бо в нього не було фотоапарата.
Це була справжня дійсність, яка траплялася геть не часто, яка окрім себе самої означала набагато більше, а апарата не було, щоб її узаконити.
Це така прикрість, бо Сергій ішов саме на фотовиставку, яка відкривалася недалеко від пам’ятника, й чи буде там хоч одне таке класне фото як оце, незняте Сергієм?
Бігти додому по апарат!
Але. Тут прибігла думка, що композиція розпадеться швидше, аніж він устигне, й тому ще, ще і ще він видивляв її, осягав, аби все життя експонувати з пам’яті, яка, слава Богу, була в нього при собі, не треба було нікуди бігати.
А як же тоді виставка? Чи можна її всю уявити наперед? оце питання. Як на біду, прапор пішов горою руками, ноги стояли, а він плив понад юрбою сам по собі тисячами пальчиків, які ізсередини підштовхували його.
«Як добре, що я не балетмейстер, – зрадів Сергій, – а то би помер від щастя. І не сценограф».
З іншого боку паркового майдану творилося геть протилежне, там починалась репетиція, усі тримали величезні альбоми, кожен розворот мав суцільнний колір без жодних ознак форми чи змісту, але коли режисер наказав:
– Малюнок № 25!
кожен пошукав потрібну сторінку, однак забарвлення не скрізь виявилося однаковим, а коли люд знаходив й затулився над головами альбомами, постав велетенський спільний малюнок з квадратиків – утворився герб.
Потім за наказом ці пікселі розпалися.
– Малюнок № 26! – пролунало й всі заходилися гортати.
– Оце кадр! – вигукнув Сергій:
Безліч людей дуже уважно втупилися в альбоми, де замість ілюстрацій тотальне зафарбування.