Але побіг він сам, бо сьогодні ми вже в Рябчука були, а, головне, був такий вечір. Незважаючи на відміну вистави.
Зрештою (сиди-не-сиди, а молодість не вернеться), ми з Ірою посунули на Хрещатик (де її колись було більше) й побачили в підземному переході, Трубі, як снували потенційні українці, й раптом усі кинулися ліворуч.
– Воровку паймалі! – раділи навіть задні в натовпі.
Двоє інтелігентів з куцими борідками тримали за руки тендітну, з матовою смаглявою шкірою дівчину років до двадцяти – янгола. Тендітність її підкреслювалася надто просторими надто модними шмотками.
– Я вже другий день її пасу, а вона ходить і здирає, ходить і здирає, оце схопив, чого ти здираєш, га?
Вона кволо озирала люд і не моргала, за нею на кахляній стіні клаптями звисали портрети Черняка.
– Чого ти інших не зривала? Дався тобі Черняк? Інших тобі мало?
Нарешті до всіх дійшло, що хтось зарепетував:
– Міліцію! Міліцію швидше!
Мене вразила ця дівчина не відсутністю реакції на «міліцію», а що не такі, як вона мають здирати Черняка – вона б досконало вписалася зі своїми стрункими рисами лиця в будь-яку богемну тусню.
Міліції не було, дівчина поволі випнула кирпатий бю– стик, кволо озирала навколишній народ, який озирав її.
– Другий день здирає, доки за руку зловив, – ятрився бородань.
– Чого ти, суко, здирала? – верескнуло з натовпу так, що вона, вперше моргнула:
– Бо тому що він, – кивнула на подертого плаката, – бо він – жид!
Публіка покотилася зо сміху. Але не бородані, вони понад голови визирали ментів, і видно було, що така би близькість їх би не порадувала. Всіх охопило безслів’я.
– Добре, йди, – видавив той, що тримав ліворуч. – А от ще раз попадешся, то... – так і не додумався він.
– Не одпускать! Міліцію ждать! – їжачився народ.
Але вона звільнила руки, кволо почала чистити нігті од клею й паперу – вони бо були в неї видовжені, полисковані, дуже зручні шкрябати між кахлями на стіні. Потім спокійнісінько попростувала крізь натовп. Ірина помітила, як один з бороданів подався назирці, загубив й завернув не за той ріг.
Мене вразив її спокій.
– І не почервоніла навіть, – вражалася Іра. – Якби мене зловили, я б померла від сорому.
Просто ми всі щиро сподівалися, що хамство, нарешті виснажиться.
– Мабуть, приколота, – коментували інші, – таких приколюють і пускають на діло, – пояснювали інші.
– Просто класова боротьба загострюється, – додали старші.
– Та який там! Це доця татусева, сімейно ненавидить Черняків, буде здирати, бо вже іншого не лишається, – були резони.
Люди довгенько балакали, бо не хотіли розходитися, уперше зібравшись однодумцями.
Аж вісімнадцятого спектакль пустили, правда, аж о 21-ій – 30. Вибори вже відбулися, місто намагнітилось, бо треба переголосувати за Черняка. Львів перетворився на Тбілісі, там бойкотували виборчі дільниці, а громадських контролерів не пускали до перерахунку, однак там Братунь переміг одразу.
«Момента» стільки разів відміняли, що нарешті на нього з’явилися квитки, це тому, що повернуті на попередні покази, і я купив їх чотири останні, однак Діброви не прийшли, Григорьєви теж, прийшло двоє з Варшави, але вже примудрилися придбати попередньо. Ажіотаж потроху зростав, кожен очікував на початок й гомонів про щойний телевиступ Черняка, який усім їм дав!
– Невже знову одмінять? – нервувалися двоє, вони подавали одне одному папери й посміювалися з них – це були плакатники, я встиг помітити «Черняк – слабак» й карикатури такі само слабенькі. Один з них, світлий такий, у коричневому костюмі, додав:
– Як же ми на нього потрапимо?
Знайоме лице, схоже на вболівальника українського мистецтва.
– Не хвилюйтеся, – зрадів я, – маю вільні квитки, якщо мої не прийдуть – віддаю вам.
– А чому так довго не починають? – однаково хвилювався він.
– Розумієте, режисер зібрав трупу й магнітить їх перед початком, і трохи затягнув.
Добродії перезирнулися і відійшли у скверик, швидко вийняли аркуші й знову почали передивлятися.
– Ти знайомий з Черняком? – підскочила Галя Криворчук.
– З яким Черняком? Я? – витріщився я.
– Ну ти з ним тільки-но говорив, – сяяла вона. – Ох, він їм щойно дав!
Тут в очах мені стало рясно, я не впізнав його, бо на портретах він не такий лагідний.
– Іро, – кажу я дружині, – ти не повіриш, але зараз я подарую квитки самому Черняку.
Публіку вже запускали, а ті двоє перекладали й перекладали папери, придивився – точно Черняк. Початок знову затягувався, що вони встигли впорядкувати папери.