– Ну, як у вас з квитками? – запитав Черняк.
– Я вам дарую їх! – зрадів я й віддав.
Вшанувавши паузу, яка між нами виникла.
– Дякую, спасибі, – він пішов уперед, а його секретар мовчки тицьнув мені гроші, так, що я не встиг вийняти здачу.
– Цього не треба, – одсунув він мої зусилля.
Спектакль був незвичайний, такий, ще за три місяці до нього мені почали дзвонити обурені росіяни, гадаючи, що я і є той самий Жолдак, потім надзвонювали пильні українці й щирими полтавськими інтонаціями обурювалися, вони витончено хвилювалися, в якому світлі постають на сцені земляки; це мене й рятувало – росіян я заспокоював, що казав про українців, які там виставлені не краще, українцям – що навпаки, хоча тут ніхто не був виставлений, просто незвична емоційна форма ще не вкладалася в уяву театралів, котрі ще не здемократизувалися до такої міри.
– Вставай, зємлякі, слиш? – звернувся актор до публіки. – Тєпєрь можеш вийтіть на прогулку десять мінут.
Ошелешена, глядачева зала нарешті збагнула, що це антракт. Вона не знала того, що знав я, адже в театрі, де дебютують всі Жолдаки, мені розповіли, що Андрія Жолдака після чергового спектаклю підстерегли в парадному, хлюпнули кислотою в очі.
Оце визнання! Оце вистава! В нашому Києві ще такого ні разу не було, навіть Курбас того не зазнавав. Я коли про це взнав, то трухонув, адже з метою профілактики могли хлюпнути й мені. Познайомилися ми з Андрієм під час генеральної репетиції.
– До родича прийшов, ге? – привітався Яків Сиротенко. – Жолдаки обсіли, мов сарана, – процитував він, – залишилося захопити ще пошту й телеграф.
– Ти не повіриш, але ми незнайомі, – виправдався я.
Бо це вже третій Жолдак, хто дебютує в театрі Франка. Другий – батько Андрія, Валерій, тут поставили п’єсу в його перекладі під псевдонімом Верблюжко. Коли мої батьки розлучилися, розлучилися й усі родичі, так вийшло. Правда тоді ще Андрій був немовлям, пам’ятаю, як Валерій віз мене його показувати, на жахливому моторолері «Тула», ми мчали Брест-Литовським проспектом і він голосно хвалився, що моторолер тим хороший, що на нього не потрібні водійські права, додаючи страху од гонитви. Приголомшений переїздом, я озирав дитинку на щасливих материнських руках, але заледве чи він мене запам’ятав.
– Як це – незнайомі? – не повірив Яків Сиротенко.
Саме тоді Андрій ляснув в долоні:
– Сторонніх прошу вийти з зали!
– А це – не сторонній, – підвів мене Яків, – це Ваш родич, теж Жолдак.
Отак ми були познайомилися. Йому в житті поталанило більше, бо він був ще й Карпенком-Карим по материнській лінії, правнуком великого класика, дивно, але вступивши в театральний інститут імені свого діда, він ні разу не зізнався; а ще він був Саксаганським і Садовським, а також дотичним до роду Шевченка... Чи не тому його п’єса виявилася набагато вдаліша, аніж моя? Я пам’ятаю про перший «Момент» – вгруз в крісло, мало не задихнувся, бо забув дихати.
За другим переглядом було легше, бо актори кайфували, трохи «розтягнули» виставу. Що я навіть здогадався в антракті проштовхнутися до Черняка й тицьнути його асистентові здачу.
– Цього не треба!..
– Ні, візьміть, – я виявився дужчим і пхав гроші йому до кишені.
– Ви хто такий? – обурювався він пошепки, пильно озираючись.
– Я Жолдак.
– Хто? – не повірив він.
– Далекий родич режисера.
Він трохи розслабився:
– Ви розумієте, тут таке діється, ми дуже боїмося. Бо завтра о першій ночі в нас телеміст з Бірмінгемом.
– О! Одкрийте рот на весь білий світ, скажіть їм усім!
– Та тут не про те, тут може виникнути стільки проблем перед ефіром...
Отак! Кислота потім виявилася аерозоллю, коли до Андрія приїхала «швидка». Бо як невідомі приснули Андрієві в очі й потягли кудись, він люто закричав од болю, що з дому вискочили люди й нападники змушені були кинути його. Потім виявилося, що аерозоль – це не якийсь там лак для волосся – а спеціальна суміш, яку використовують в органах для того, щоб спаралізувати жертву, однак нападники влучили не в ніс чи рот, як належить за інструкцією, щоб людина вдихнула, а в очі – й результат відбувся не той, а лише пекучий біль. Лікарям вдалося врятувати очі й почалося слідство, невідомо чиє й проти кого.
– Тут ще стільки проблем до завтра, – зітхнув черняківець.
– Які проблеми? Голосніше кажіть про все! – радів я, доки мене не обсмикнула дружина Ірина:
– Ти що, не розумієш?
– Та що тут розуміти, коли завтра вся планета почує, й не зупинить ніхто!