Асистент Черняка не одпускав свого партнера очима і казав:
– До того завтра ще треба дожити.
19.05.1991.
Не Суріков
Промінчик сонця зазирнув до кімнати й тягнув паузу, доки не впав на піаніно й воно рипнуло.
– Дак ето, – промовила й нарешті й Надя, нагнавши на обличчя благальну маску. – Дак ти позичиш?
– Ну він же ненормальний, а ти цьому сприяєш, – зітхнула Раїса.
– Він же лише трошки подивиться й зразу почне приставать. Він не довго ображатиме вашого Сальватора Далі.
– Ха-ха-ха, – не стрималася Рая, – все навпаки в цьому сюровому світі: чому він не збуджується, як усі нормальні люди од Кама-Сутри?
– І не смішно, – зітхнула Надія, – якщо добре придивитися, то в фігурах Кама-Сутри також є чимало сюрового...
Раїса пирскнула, мало не розбризкала каву. От що вміє по-справжньому подруга, то це готувати її.
– Ну, кицю, – Надя благально увійшла в промінь, – ну принеси ще раз, ну позич тихенько у свого тата, він і не помітить... Ти ж зрозумій – а в мене ж саме овуляційний період...
Рая озирнула помешкання подруги, зняла з полички чималого альбома з назвою «Суриков», погортала, сама до себе вибухнула сміхом:
– А твій Сашик не може збудитися, скажімо, од Сурікова? Од Кама-Сурікова?
Тицьнула пальцем в релігійну фанатку Морозову.
– Це було б занадто логічно, а він, ти ж знаєш, збоченець, – подруга забрала його з рук, поставила на місце.
Ще й який, адже йшлося про чеське видання Далі, річ у тім, що американські видання давали надто аніліновий колорит, японські – кічіовий, французи розбілювали, варто покласти їх поруч, як видно велику різницю в репродукціях; а от чеське видавництво «Артіс» відтворювало достеменно, без будь-яких більд-редакторських фокусів.
– Да, твій Сашик естет... – зітхнула подруга в каву. Справжня подруга. – Да, естети люблять раритети...
– Бібліофіл, – підняла догори пальця Надя. – А бібліофіли, вони такі дотошні, і од інших того вимагають.
Промінчик рушив з фортеп’яна і знову запала мовчанка.
Тому Рая запитала:
– А яка картинка його найбільше збуджує?
Та замникалася.
– Здається, «Передчуття революції».
– Дивно... А я гадала, що «Палаюча жирафа»...
– Чому?
– «Більше схожа на тебе», – мало не бовкнула Раїса, а припала до кави, от що вміє подруга, то небесно готувати її.
Бо це була трагедія, що з-за кордону на спродаж ніхто не віз чеську книгопродукцію, бо хто тут на неї клюне? Інша річ – з колишніх капіталістичних країн, там цінова планка завжди була вищою. Кому ти доведеш, що там поліграфічне відтворення хибне? Лише якомусь бібліофілові, але такі як він не складають книжкового попиту.
– Ні, – сказала Раїса, – годі, годі позорити татового альбома.
Й тут Надя тремтячим голосом сказала таке, що перекинула єство подруги:
– В мене ж нікого нема... Я ж одна, як гівно на цідилці.
Наступного дня Раїса притахторила запакованого в кальку Далі й мовчки тицьнула крізь двері, «на пів дня позичаю, нехай нап’ється крові, гад» не змогла стомлено сказати, бо та не встигла подякувати, а кинулася до телефони видзвонювати Сашика. Тим часом подруга стояла, слухала, і з жахом уявляла, які ж то діти можуть запліднитися після споглядання такого живопису сурогатним татом.
«Сюррогатним», – з насолодою подумала вона.
І навіть не образилася за неувагу подруги, адже та викладала в школі для дефективних, а там був один учень, який раз-по-разу оголювався перед училкою і показував. Обурена, та бігла лаятися до директора.
– Ну чому ви так, – розводив руками той, жест засвідчував цілковите незнання овуляцій. – Ну це ж дитина, вона ж не розуміє. Ну от скажіть, ну чи ви в свого чоловіка не бачили?
– В мене немає чоловіка, – підібгала губи та.
– Ну в вашого хлопця, ну ви ж, зрештою, доросла людина...
– Ге, якби ж то в мого хлопця був такий! – зірвалося в неї.
Директор глянув на неї так пильно, що вона зрозуміла: більше жалітися не ходитиме. Й після кожного нервового зриву знову рушала до Раї канючити Сальватора.
Біда була ще в тому, що одного разу вона таки підсунула Сашикові фото жорсткої порнухи – той збісився. Певно, що там було замало сюрреалізму. Довго картала себе за примітив, яким справжнього естета не підманиш.
Хоча в обуренні хлопцевому була й інша причина – річ у тім, що коли над прибалтійським морем западав туман, безліч дерев’яних вітрильників напинали чайми й тихцем рушали в море. Були це переважно рятівні яли з великих суден, таємно спущені з стапелів, оснащені щоглами й веслами, але головною перевагою була не безшумність, а що дерев’яні плавзасоби не фіксувалися прикордонними радарами. А ще могли ходити в найлютіший шторм, коли всі інші судна не здатні, адже яли були рятівними і пузатими, зроблені, неначе поплавки й перестрибували найлютіші хвилі.