Вони поспішали. Адже хутко треба досягти заборонених берегів і там завантажитися нехай і зужитими, а глянцевими порножурналами, яких вже накопичили підпільні дилери з макулатурних джерел й ждали слушної негоди. Потім ці тюки ховалися прибалтосами межи металобрухт у великі фури, де вже ніякі рентген-апарати виявити їх були нездатні, й тарганилися до України, там їх перекидали до залізничних вагонів, аби довезти до азіатських гірських регіонів, де попит був просто шалений.
Надя не знала, що Сашик чимало заробляв, устигаючи фотиком перезнімати для піратського поширення ті веселі картинки, працювати слід швидко й точно, доки товарні вагони маневрують з колії на колію – половина депо в такі напружені години перепаковувала товар в холодильні пульмани, удаючи з нього фураж для високогірного тваринництва, де ниділи тисячі самотніх пастухів, адже навколо не було аніякого електронного розповсюдження; й, бувало, півтори доби перед очима Сашика в яскравих спалахах бліц-освітлення немов у електрозварюванні мерехтіли жаскі оголені подробиці. А який інший вихід? Надя не знала, де б ще міг заробляти бібліофіл на свою книжкову колекцію? Ясна річ, збуджувати його після такого міг лише Сальватор Далі. Бо, слава Богу, його з прибалтійських республік не возили під виглядом макулатури...
Він виник на порозі, ховаючись за чорні окуляри, що на мить у Наді виникла надія «невже хоч раз обійдемось од споглядання сюрреалізму?», але Сашик розвіяв її сподівання:
– Далі принесла, Сальватора?
Та мовчки кивнула, одсунулась, аби він увійшов. Трохи постояв, потім скинув стомлені чорні окуляри, потер червоні очі.
– Знову читав багато?
Він стомлено кивнув, як це може кивнути лише бібліофіл. Потім сидів у кріслі, тиснучи пальцями на очі, доки не вийняв з жакета великого побільшувального скла. Набожно підсунув до себе журнальним столиком раритетне чеське видання – ще б пак, друковане тоді, коли ще соціалістичні чехи могли видавати що завгодно, не сплачуючи аніякого мита.
... А тут виникла подія, що можна було сплатити мито як ментам, так і карним порноконтрабандистам, од яких таємно кралися зображення, і не лише електронним робом. Сашик вигадав був чудову конспірацію – у запилюжених фондах бібліотеки, де він служив, знайшов під стелею незареєстрований багатотомовий український переклад Максима Горького, отож повидиравши начинку, повставляв під обкладинки пакунки «веселих картинок», і цілком резонно – в першому томі ховалися витвори легкої еротики, в другому – важчої, і чим далі то жорстокішої. Знаючи, що ніколи її там не виявлять, підторговував через Петрівку, пройшов час, надійшло, нарешті, величезне замовлення, Сашик поліз на високі таємні полиці, вийняв заповітного першого томика «Горького», розгорнув, а там усередині – дійсно томик Горького. Хапнувся другого, третього – а там скрізь тепер суцільний радянський класик в українському перекладі... Хто це зробив?
Бо тут нагортався інший скандал – двоє знайомих мандрівників, потрапивши в Косівщину, надибали в одному селі Черганівці краєзнавчого музея, там вони відвідали ще й дерев’яного клозета, де на цвяшку раптом висіла подерта церковна польська книжка. Окрім сторожа там нікого не було, тож митці зауважили йому, що то непідхоже місце для такої літератури.
– То пусте, – усміхнувся той. – А от на горищі в нас лежать такі справжні книжки, що, бігме, ціни не складеш.
Полізли вони туди, а там виявилися цілі купи давніх видань з дереворитами.
З жахом довідалися вони, що ці експонати не інвентаризовані.
– Бігме, про що то ви? Ці книжки заховали колись од енкаведе, і щоби їх хто тоді інвентаризував? Та борони Боже!
Вони перефоткали титульні сторінки, а, приїхавши в Київ, передали на диску Сашикові для консультації. Той в своїй бібліотеці їх показувати не став, а хутко оформив відрядження і подався в Косівщину, там недорого перекупив раритети, а, приїхавши назад, доповів, що тамті книжки аніякої вартості, на жаль, не складають... І все б гаразд, але електронні фотки титулів помилково розмістив в Інтернеті разом з краденою порнухою, і доки схаменувся, титули раритетів зацікавили багатьох цікавих не лише до порнухи знавців.
Так, що він мимоволі пов’язав між собою обидві халепи.
– Пасуть, – подумав він не про високогірних пастухів. – Залягти, – вирішив він замість «утекти».