... Він знову протер свої червоні потомлені очі, потім лупу, й повільно втупився в Сальватора Далі. Спочатку довго вивчав дрібні деталі, шукаючи нетривкі відмінності між сюром та гіпером, Надя вже двічі встигла роздягтися, клянучи овулятивний свій період.
«Зараз витягне кляту довгу люльку», – мало не чортихалася вона, бо довгу не в значенні цибуха, а тривалості куріння, доки не зачула духм’янощі чистого «денхілу», які потроху попливли, перетворюючись на кавали диму.
«Чи не вплине нікотин на майбутній плід?» – подумала так голосно, що злякалася, чи не вголос?
Нарешті одклав люльку й повагом торкнувся її.
Все почалося, як завжди на кріслі, так рвучко, і вона боялась, що все на столику й закінчиться, однак, певно, «денхіл» почав діяти, час-від-часу червоний погляд навертався на розгорнутого альбома з «Портретом Гали», й рвучко й стомлено заплющувався, що Надя знову починала остерігатися, що він випередить сам себе – але ні, щось на нього накотило, повільне й нестримне, в лискучих поверхнях піаніно млосно заломлювалися їхні плинні рухи, воно, нарешті, рипнуло, аж Надя одразу двічі спалахнула, наче ота, репродуктована чехословацьким видавництвом, жирафа.
В неї був час отямитися, адже Сашик любив каву в білих зернах, смажених на мідній пательні до брунатних крапель, молоту лише ручним млинком, й заварену в окремій джезві а потім перелиту до сухої, розпеченої, тим часом він в кімнаті шарудів папером, і в Наді враз завмерло, все, окрім овуляції: чи не надихне його сюр знову?
Однак, вийшовши з кухні, вона побачила, що він одягнутий, так і застигла з кавою.
Потер очі:
– Стомився, – й затулився чорними окулярами.
– А кава? – показово вдихнула аромат.
– Я їду.
– Куди?
– Надовго. Дуже надовго.
Вона оніміла.
Але він вже стояв, обсмикуючи жакет. Урочисто взяв до рук, попестив супер на альбомі Сальватора Далі і поштивно поставив на книжкову поличку. Щасливо посміхнувся до нього й рушив до дверей, так, що вона мало не кинула каву, але встигла поставити на столика, підбігла, уткнулася носом в прокурений його піджак і щосили притислася. Щільно, що встигла відчути на спині його щось засунуте ззаду в брюки. Він сіпнувся, намагався звільнитися, але вона задерла поли й витягла звідти Сальватора Далі, правда, без суперобкладинки.
– Що це? – шепотіла вона, доки не збила альбомом чорні окуляри. Він тупцяв і дивився на неї, наче крізь побільшувальне скло.
Нестямно перевела погляд на полицю, де вилискувала суперобкладинка того ж альбому, підскочила, вхопила, здерла з книжки й під ним постала назва:
«Суриков», так несподівано постала, що прочиталося, як «Сюриков».
Переходом
Нарешті Миха вигадав чудовий спосіб порушувати правила вуличного руху. Бо він знайшов старе синє батькове пальто, приблизно таке, як і регулювальників. З шоколадних обгорток він змайстрував ефектні доволі погони, картуза склеїв з дитячого набору кольорового картону. Паличку ментівську він змайстрував так: натягнув смугасту хіпову панчоху на качалку. Чоботи позичав у двірника. Річ у тім, що в нього батьки – спадкові алкоголіки, тому чекати од нього можна чого завгодно.
Бо наша вулиця надзвичайно довга, і щоби потрапити навпроти в перукарню, треба було чимало обходити аж до переходу, а перукарня звабно й спокусливо стояла саме навпроти нас. Отож Миха брав незначні гроші на штраф, порушував, розплачувався з постовим, і йшов спокійно до салону, де довго із задоволенням чепурився. Однак хутко настали часи, коли штрафи стали дорожчі за перукарню.
Тому ми знайшли таке гарне місце біля майдану, де сходилося по шість регулювальників, а також запрошували друзів, приводили й знайомих. І хоча там не було й натяку на перукарню, не біда – справа в тому, що вартість її зросла набагато більше за штрафи, отож Миха тепер сам стриг себе перед дзеркалом, чудово імітуючи ментівську зачіску, кілька пасм він зберіг і склеїв, аби відтворювати відповідні вуса.
Усі, затамувавши подих, споглядали, як він неквапом, діловито порушував на очах у його охоронців, а потім аплодували, особливо раділа малеча з сусідніх вікон, оченята просто палали дисидентським сяйвом – вони ж діти, й тому з першого разу розкусили нашу гру, нашу хитру витівку.
Порушував ще, потім йшли на зекономлені гроші до генделика й там обговорювали зроблене, й міркували над майбутнім. Тобто кожен з нас, перевдягтись, також по кілька разів учиняв маскарад, отак минав цей прекрасний чудовий насичений день.