Після чергової акції я допомагав Михові перевдягатися, там, в парадному нас й заламала міліція:
– На гарячому!
– Перевертні в погонах!
– Во, суки, попалися! – на зап’ястях ляснули «браслети».
– Ви прекрасно розумієте, що на вас чекає, – говорить їхній керівник, за його спиною висить портрет його керівника, такий же суворий. – Бо не було ще такого порушення правил, яке б не було повністю розкрите. А от у вашому випадку це не було простим випадком, ні, це було демонстраційне знущання.
– Та ми більше не будемо, – Миха скривився дуже гірко, що в нього відпали вуса.
– Та це перший раз, – каявся я, намагаючись не глянути в куток, де купою лежить ота клята одежа, тобто речові докази.
Начальник ще раз з огидою озирає нас і урочисто натискає кнопку. Портрет позад нього ховається, постає екран, там постають усі наші подвиги – усі чотирнадцять штук.
– Отже, панове, – голосом Шерлока Холмса гунявить він, – відпиратися марно.
Дивно, але цієї миті я думав так само. «Невже регулювальники, гади, вміють читати думки?» – лякався я. Особливо про те, що й цю думку прочитано. Однак буває ж просто збіг? Бо на екрані я їх не побачив.
– Ви за нами давно слідкуєте? – не втримався Миха.
– На жаль, ні. За такими як ви треба було пильнувати з самого дитинства, а ми вас чомусь тоді прогавили... Ну, що, маскараднички? – він вимикає екран. – Знущатися з органів? Артісти... Будемо сідати в тюрягу, чи заплатимо штраф?
– Яка сума? – шепотить Миха.
– П’ятсот монет, – зводить догори брови той.
Я радію. Я міркую, що таки зможу назбирати стільки, однак чим потім віддавати борги?
– Та я б не хотів, щоб ви думали про міліцію погано, – він встає з-за столу, одмикає на нас наручники, – у вас є невеличка можливість уникнути штрафування. Ба, навіть зможете трохи заробити.
Ми з Михою перезираємося й озираємося.
– Річ у тім, що нам по депортації треба переправити до Бельгії за угодою п’ять, ох, дуже небезпечних малолітніх злочинців. Карних. Це за міжнародною конвенкцією обміну правопорушниками. І от, за інструкцією для такого діла нам потрібно відповідно аж п’ять автоматників охорони. Це б, може і не проблема, хоча й дорого коштуватиме, але й можна наразитися на великий скандал – світитися в західному світі нашим співробітникам та ще й в уніформі... Розумієте?
Я глипаю на Миху. Він теж не розумів.
– Ну, словом, – провадить далі начальник, – їхня преса побачить, причепиться, хто такі, як, що, й роздують потім бозна-що, підірвуть наш імідж, словом, ніхто з наших співробітників не наважується на це, бо потім полетять їхні чини, посади, однаково ж будеш винуватий ти. Може й мають рацію – адже таке не входить до прямих обов’язків регулювальника. – Мовчить. Зітхає. – А от вам – так пасує наша уніформа... Й головне – на вас ніякої міжнародної відповідальності, ви ж люди цивільні. Що скажете? Однак повторюю – ця справа – добровільна.
До Бельгії!
Бельгії ми не боїмося. Нас із Михою стримує інше: чи доїдемо ми туди живими, бодай цілими – бо малолітні урки – надзвичайно жорстокі, страшніші в цьому ділі навіть за дорослих бандюганів, бо ті хоча б іноді дотримуються своїх законів, а ці ні, намагаються хизуватися своїм безпредєлом. У нас з Михою враз постають перед очима перекособочені дегенеративні татуйовані персонажі – їхати з такими, замкнутими в однім боксі?..
– Автоматів вам не дадуть, – ніби читає наші думки начальник, – бо ви ж люди, так би мовити, неофіційні.
Та й що ти зробиш з тими автоматами в тісному просторі? – читаю я погляд Михи. Тому він робить мені очима:
«Ні!»
– Так! – кажу я начальникові. – Згода!
«Ідіот» – очі Михи.
– Але ж оформлення документів... – починаю тягнути.
На що начальник заходиться довгим реготом:
– Ми їх вам оформимо, – він утирає сльози, зиркає на годинника, – за чотири з половиною хвилини. Парі?
– Вони нас попишуть, – шипить Миха, доки ми пакуємо валізи, – або просто порвуть кігтями! Шо, вони не знають, що їх везуть туди на пересадку органів?
– Яку пересадку? Що ти мелеш?
– А для чого ж іще?
– Дурню – Бельгія! Хоч одним оком глянути, хоч із вікна, хоч і заґратованого!
– Ти маєш рацію.
Це була неправда. Про загратоване вікно. Нам ще виписано три дні на оглядини країни, доки наших юних деліквентів перевірятимуть, оформлятимуть, ставитимуть на облік, тощо. Ми будемо вільно гулять.
– Якщо доїдемо. Вони нас порвуть, ідіоте, – буркотить Миха.
– А я б не погодився, якби мені тоді не прийшла одна думочка...
– Яка?
– Маскарад, Михо. Стрижися «під нуль», одягай, Михо, під ментовську шинелю смугасту зеківську робу, й сідай отак у поїзд. Нас, «старих урок», вони не зачеплять, а будуть всю дорогу поважать і шестерить. Вони нас боятимуться, а не ми їх.