– Розкусять, – зітхає він.
– Доки розкусять, якось домовимося, дошуруємо в Бельгію, а там зриваємо погони й спокійно вишиваємо три дні. Три дні! Ура! Післязавтра ми там, Михо! Ти, син алкаша, в Західній Європі на шару!
Миха зітхає й продовжує малювати смугасту робу з татового комбінезона. Нас стрижуть налисо по дорозі на вокзал. Ми ще встигаємо понамальовувати кульковими ручками різне татуювання на пальцях, так, що лише долоні лишаються чистими. А Миха не втримується і ще встигає підгримувати «ліхтаря» під правим оком, словом, спотворилися досконало, аби справити перше враження.
Отак ми, одкинувши на плечі шинельки, люто матюкаючись, перекосивши пики, вдираємося до того «купе» й там бачимо сповнені праведного жаху п’ятеро пар дитячих надто милих інтелігентних оченят.
19.08.1983.
Під хвіст
– Подумай про смерть! – кричав я на рідну матір, а вона не хотіла, бо є речі, які важливіші навіть за це.
– Це ваші бандери таке роблять, що вмерти не хочеться, – заперечувала вона й продовжувала рахувати гроші, одкладені на власний похорон. – Оддам усі до копійки на праве діло!
– Яке діло, мамо? А от помреш, де я їх візьму, щоб тебе поховать? Ти знаєш, скіко це тепер стоє, похорон?
– І знать не хочу. Партія мене лічно похова, коли взнає, скільки я пожертвувала на Леніна.
– Члєніна! Дожене й іще раз похова! – кричав я, бо студенти вночі одбили йому носа разом з лицем, отак посеред Хрещатика приставили драбинку й почали знімать на кіно, як один виліз і грюкнув молотом, тільки граніт посипався.
А тепер партія оголосила про збирання коштів на реставрацію, й пенсіонери потягли туди свої останні копійки, бо всі надії на краще життя були пов’язані саме з його світлим образом лиця.
Я з жахом дивився, як рідна мама зв’язує у вузлик накопичені за ціле життя гроші, яких би вистачило й на два похорони й урочисто одягається в ордени, аби прийти в ЦК при повному параді, вона вже бачила, як партійці усі шанують її.
В їхній газеті згодом опублікували список, хто скільки приніс і здав, мама деякий час пишалась газеткою, але чомусь хутко заховала, перестала одягати ордени й ходити на політзаняття.
Минуло часу, доки я вирішив розкрити таємницю, обережно перекопав її партархів і знайшов вирізку. Дійсно, моя мама там стояла чи не першою, мені в очах замерехтіло, яка то була сума – ще б пак, крізь усі війни, голодомори, розрухи вона таки відкладала кошти, купувала облігації, найбільшою несподіванкою було, коли за них повернули гроші, менші вартістю, але! Купувала сережки, перстеники, потім знову обертала на купюри, й так кілька разів, щасливо проскочила дефолти – і все заради того, аби кинути все це Леніну під хвіст.
Отут мені постала правда:
в списку тім їхній партійний верховода пожертвував грошей значно менше, аніж моя матінка!
Це була сенсація...
– А що, матусю, – заспівав я, – чув од людей, наче твій бос не дуже то й розколовся на праве діло?
Мати підкопилила губу:
– Де ти міг це чути? – справедливо зауважила вона, бо, дійсно, їхню газетку ніхто не читав, хоч розкидалася поштою безкоштовно.
– Та був радіо включив, а там передавали, що ти чемпіонка. – Мама запишалася. – А потім були передали, що твій генсек пожмотив.
– Що ти брешеш? Яке радіво?
– Ану вийми, покажи оту вашу партійну газетку, чи радіво бреше, чи ні, покажи, мамо, – не щадив я.
Хоча вона враз зблідла, осунулася.
– Нема газетки, – прошепотіла, – десь викинула.
– Тому й викинула! Як же це він пожмотив?
– А де йому взять? Я все довге своє життя копійку збирала, а він ще такий молодий, звідкіля ж в нього гроші?
– Дійсно, звідкіля? Як він їх викидає на машини, катера, дачі, квартири, палаци. Ти бачила фото? В Леніна такого палацу в Горках не було, як ваш бос собі під Києвом одгрохав.
– Це брехня... – стомлювалася вона. – В Леніна був кращий.
– Ти ще скажи, що це Ленін развратно поміняв Надєжду Константіновну на молоденьку журналістку й оплодотворив її в тому замку? На які гроші свадьбу гуляв? Чи не з тої самої партійної каси?
– Він з нею по закону женився!
– А оплодотворив до закону, ще й не подавши на розвод із старою дружиною, така ваша партійна мораль, да?
Відчув я, що ці резони вона давно вже й сама боляче тасує, і що вони з’їдають її, тому додав: