– Ви ж бачите...
Камера вмовкла, думаючи про новину.
Словом, почало моє гузно гноїтись, доки не дали мені зтоптані тапочки й повезли під суд. Суддя, женщина така строга так суворо питає мене:
– Петренко Олександр Іванович?
– Ні, – кажу я їй, і вона дивується, – Сидорчук Петро Миколайович.
В неї очі стали дибом од такої наглості, бо вона ще не знала, що я кажу святу правду; альфівці, коли забирали мене, то сплутали мене з паспортом моєї матері й записали її фамілію, звідки було суду знать, що батьки мої розвелись ще до війни і я ношу позивні батька? Який уже тоді здогадався був, куди вона відкладає кожнісіньку копійку, на відновлення культурних пам’ятників, і втік.
Суддя на комп’ютері швидко навела справки, а тоді питає:
– В чому обвиняєтеся? – намагається хоч щось зрозуміти.
– А ось в чому, – повертаюся я до суду спиною й обнажаю окровавлені кальсони, а, особино, окровавлені мої запахи – всі тільки ахнули.
– Сплутали мене неізвєстно з ким і піддавали при цьому лютим питкам, щоб я признався, що я це не я.
– Вас піддавали сексуальному насильству? – бо я показав їй ще раз.
– Де?
– В бобіку, чи в камері?
– Не знаю, був під безсознанієм.
Суддя швидко починає гортати папери:
– Дак ви ще й перебували в тверезому стані? – дивується вона, а тоді ще більше: – Дак вас арестовано по усному заявлєнію? – Не знайшла вона потрібного папірця й непідробно злякалася.
– По ложному несуществующому? – аж перепитала молоденька секретарка, з жахом не дивлячись на мою пошматовану одежу.
– Одкуда мені таке знать, як я не той, хто є. Наполягаю на безоговорочній дезінфекції.
Тут вона зробила дві помилки: по-перше, дала направлення мені в кальсонах у лікарню, а, по-друге:
– Ви оказували сопротівлєніє при арешті?
– Ні, тільки підібрав ноги.
– Ага.
Й винесла мені за це вирок на всі ті три дні ув’язнення, що я пробув у сізо, мовляв, не дарма ж органи трудились.
Я лежав вдома, лікувався, мати махала кальсонами од сраки мух і сльози, бо вона повикидала всі молотки, а драбинку заховала аж на балкон до сусідки:
– Синочку, ми стільки ж разом пережили, і війни, й розрухи. Невже ти думаєш, що я могла після всього взять і здєлать в міліцію заявлєніє? Я просто подзвонила в ЦК і як ветеранша партії і як краща взнощиця попросила вперше в неї хоч якої посильної помощі, що мій син іздіває мене ідіологічіскі, глумля топча святині.
Мама штопала кальсони, я слухав, утираючи їй сльози, но при цьому я думав, доки не забинтував кровоточащий речовий доказ і пішов з ним написати на суд заяву, що мене, як несправедливо засуджено по неіснуючому звинуваченню, довго валандали. Навіть раптом оту неіснуючу письмову заяву на мене «подану» принесли:
– Читай, – показують.
– Це ха-ха, а не заява. Тут же почерк молодий, от як у вашої секретарки, ну, аж ніяк не почерк ветеранші партії. От на спор – проведем графологічну експертизу?
І хто б повірив? Я виграв повністю, що мене було додано останнім до того довгого списку, реабілітовано; правда, жаль, не посмертно.
Попід правдою
– Я тут таке розкопав... – почув я в телефоні замість «здрастуй», що подумав, наче йдеться про криміналітет.
– Що? – намагався упізнати голос.
– Це Толя, – здогадався назватися він. – Ну, той екскаваторщик, що копав вам під дачу.
Як добре мати знайомого екскаваторника, особливо, коли дуже цікавишся історією, доки він копав мені фундамент, то вигріб чимало трипільської кераміки й ми за обідом мали довгу розмову, де той бідкався, що нічого не знав, а міг так багато знайти:
– Якось раз я – раз, а там пусто, кістки, труха всяка, нічого цінного, я – раз, аж вирив котел, мідний здоровий такий, но зелений весь, вже в дірках, нікудишній, шо я навіть не став в металолом не поніс, бо весь гнилий весь.
– Та це ж скіфський казан, – підскочив я тоді, – а що ще там було?
– Взагалі пустий погріб, я заліз був, а там такі наче тіпа наконечники для стріл, но злиплися, негарні такі, мідні.
– Ну?
– Погнав ковша далі, доки все не вигріб.
– Куди?!
– Як, «куди», в самосвала, хто ж знав, шо скіфське, – бідкався він.
А тепер його збентежений голос я насилу впізнав, бо дуже сам розхвилювався не менше, уявивши там нові скіфські чудеса.
– То що розкопав? – затрясся я.
Довга пауза, потім він тихо й перелякано прошепотів:
– Саркофага... тіпа такого з камня весь.
– Стій! Не рий! Де ти?
– Під Лаврою, під кабель канаву тягнем, ну тіпа, на пригорбку там, ну, тіпа, на горі, – насилу пояснив він, – під тьоткою, що Родіна-мать.