– Нічого там не чіпай! – кричав я, біжучи, натягаючи штани.
Над канавою юрмилися різні перехожі, гаряче сперечалися, бо внизу напівзасипано визирав гранітний саркофаг, так гаряче сперечались, що Толя раз-у-раз одганяв їх од ями ковшем.
Я стрибнув донизу, і тут мені на голову посипалися студенти на чолі з професором Толочуком, що лише можна подивуватися, як швидко чутка облетіла Києвом.
Лопатами хутко й обережно поодкидали землю з різбляних в граніті візерунків, на скіфський стиль не схожі, а радше на наше барокко.
Заляскотіли згори фотоапарати.
Бо Толя чималою монтіровкою поодганяв студентів й обережно натиснув нею в паз. Скрипнула цем’янка. Все завмерло. Студенти набожно почали одсовувати накриття, воно, важезне, неохоче зрушило з місця, а потім якось хутко впало набік, що всі ледве встигли одскочити ногами.
Усередині лежить, склавши руки на грудях, немолодий чоловік, на ньому темно-рудий сюртук і такі ж темно-сині брюки, черевики б блищали, якби не були запорошені. Має густі брови й чималі кашлаті вуса, точнісінько такі, як у Фрідріха Ніцше. Чудово виглядає, але як він опинився тут, на горі?
– Шевченко... – першим упізнав Анатолій і впустив ломика.
Так, це Він. Я не міг помилитися, я його знаю, в мене вдома стоїть бюстик Поета, я щосили пишався ним, а ще тим, що був вгадав про найкращий його вірш, а потім вже наштовхнувся на резони про це самого Поета, бо він вважав таким «Протоптала стежечку через яр». Найдосконаліший з наївних його поезій, в народному стилі, бо хто ж тут народніший за Шевченка? Я не можу помилитися, хто тепер краще його знає, як не я?
– Тарас Григорович, – чую я сам себе.
Однак керівник студентської практики Толочук пихато по-науковому кривить вуста, тому що поруч його учні:
– Це ніяк не може бути Шевченко. Бо як же тоді може бути відомий історичний факт про перевезення його тіла із Санкт-Петербурга на Вкраїну? А могила в Каневі? Та ви жартуєте, добродію, а раз так, то і я посміюся: ха-ха-ха. Шевченко!
Його гаряче підтримують студенти.
– Як це не Шевченко? – уперся я. – Це він, я добре його знаю, адже він особисто вважав кращим своїм віршем «Протоптала стежечку через яр»...
– Це ваші резони в галузі поезії, а не науки історії – факт про перебування домовини на Чернечій горі в Каневі, чого ще ніхто ніколи не піддавав сумнівам. Ха-ха, кажу я вам, добродію, любий ви наш романтику.
За Лаврою було. Згори сталева жінка дивилася на нас залізними очима.
Я сів на свіжу землю поруч із Анатолієм, він мовчав і мляво колупав її своєю залізякою.
Тим часом вони разом зачиняють саркофага, й мій знайомий екскаваторник мусить засипати його грунтом, потім я стою й дивлюся, як його машина, сновигаючи туди-сюди, затрамбовує траками, де щойно була розрита яма, а коли всі позакладали її назад дерном, то взагалі вгадати її місце стає неможливо.
2.09.1983.
Секретні сини
(апокриф із циклу «Прощавай, суржику!»)
Він не любив дивитися на небо в цей період свойой жизні, після того, як воно ізмініло йому навсігда.
– Боже, яка прозрачность, – випадково глянувши туди, подумав лічно Герман Геррінг, і матюкнувся, що там нема місця для нього.
Однак привичка контролірувать прозорість воздуха лишилася й мучила його, старого пілотягу. Правда, він чував, що комуністична Росія хоче предоставіть в ньому німецьким літунам тренувальну базу.
Ага! Принизлива Версальська поразка забороняла Германії літаки, однак німецька теоретична мисль створювала найкращі їх в світі, правда, лише на кресленнях, отож – дать присовокупиться СЕСЕСЕРУ тайним договором до передової німецької інженерно-теоретичної думки, якої тоді в нашій страні ще не було. Так-так, на папері, але коли будущі бойові літаки постануть живцем – а хто буде в Германії літати на майбутніх цих монопланах, якщо всі колишні аси, тіпа Геррінга, аси, керувати вміють лише біпланами? Тобто чотирикрилими літаками, а не двокрилими, як полаталося.
– А, може й нададуть? Од цих більшовиків можна чекати чого завгодно. Особливо, якщо отримають в обмін наші наукові відкриття, – ще раз чортихнувся він.
Бо він походив з давнього аристократичного роду, будучи незаконнонародженим сином барона-єврея Ейзенкранца, в чийому палаці він не однократно виховувався; але в той момент Геррінгові було не до того, а: яку мету переслідував СЕРЕСЕР в цьому обмінові? Щоб, головне, насолить Антанті, яка була також була наступила комуністам на хвіст, одібравши по унізітільному Брестському миру ісконну нашу Аляску.