Але – жодного бомбардування міста Ліпецька! Ще од часів царя Петра 1-го, ні до, ні потом, ні після... Жоден підручник історії про таке не напише. Ні одна його бомба не впала на цей єдінствіний город страни, особино в той рабочий район, де проживала безимянная Маня. Місто дуже здобне для бомбометання, стоїть по обидва боки річки – хочеш – бонби правий берег, хочеш – бонби собі лівий; так ні, хоч би який поганенький розвідувальний фанерний чотирикрилий біплан залетів.
– Хоча всі на світі німецькі аси, – підло стукає Гіммлєр Гітліру, – родом з міста Ліпецька в смислі професії, навчаючі колись в тамтешньому місті, чудово знають рекогнасціровку кожнісінького військового об’єкту там, краще, ніж в будь якому місті ційої страни, бо багаторазово совершая тренувальні польоти довоєнних врємьон.
При чому дуже дивуясь уголос, чому рейхмаршал авіації Герман Геррінг категорично заборони рознести цю наболілу болячку на друзки?
– Чого ти ніколи не бомбиш Ліпецьк? – не раз питав його Адольф Гітлір. – От я, наприклад, свого часу жив у Полтаві, но за це кілька разів стер її з лиця землі...
– Адіку, нащо він той Ліпецьк нам здався? Тобі Англії мало? Бонби краще її, скілько хочеш. Тоже мені, зрівняв Ліпецьк з Англійой.
Й а тут же Гітлір примусово видав його заміж за чистокровну арійку.
Й він тоді за це ожесточонніше бомбив голубий Альбіон, приступно возмєщая на ньому боль своєй утраченої радянської любві, тим самим оберігая її чуства од возмєздія, тим часом цілими тисячами альбіонці гинули, прикривая своїми тілами усіх жителів міста Ліпецька, і хоч як не старалися, а не могли всі разом превзойті цифру жертв лише в одному окремо взятому Ленінграді, напримєр.
Що буквально дозволило ЕСЕРЕСЕРУ безприпятственно кувати побідоносну промишлєнность лише в одному його небомбльонному місті, сильно увілічівая цим обороноспособний потенціонал.
Бо ще Петро 1-й започаткував в Ліпецьку руду, металургію, занедбану потім царатом. Особинно побудувавши посеред війни в 1942-43 роках забуту з часів Петра 1-го тракторо- в танковосторітєльность, і це поруч з Вороніжем, гбродом-геройом, за що тричі стертим бомбами з лиця землі, не кажучи, що це з іншого кінця з поруч з блокадним Лінінградом, на якого враг чогось бомбометання не шкодував, убивши за це міліон граждан, наприклад.
А в Ліпецьку тим часом безнаказанно возобновили колишню німецько-довоєнну пілотну школу на радянську й відновили нашоє льотне плем’я пілотів, ще не ізстребльоне Люфтваффом (треба ж не тільки ж їй будущих чужих фашистів навчать, а й своїх); не говоря вже про чорну й білу металургію і їхню сталєлітєйность, знову ж таки комплекс «Свободний Сокіл», «Металіст», трупопрокатний, тьху – трубопрокатний комбінат, літьйо, а, гламне, тяжке приладобудування, прорвав ними усіма не тілько блокадний Ленінград, но й при цьом відганяя вообще з нашой землі німецько-германські орди. Ще й досі на північному заході міста Ліпецьк поміж вокзалом і заводом «Свободний сокіл», незважаючи на перестройку новими геть мікрорайонами, стоїть на тому колишньому місці й раптом вулиця Авіаційна...
Що засвідчує що?
Ісключитєльно силу ніжного почуття в Германа Геррінга, яке превозобладало навіть над його здоровим глуздом фашистського убійці.
Даже под тяжелєйшимі питкамі на Нюрнбергському процесі не видав, не назвав імя Мані К., для чого напряг усю свою силу волі нелюдя й покончив нею жизнью за допомогою своєй законной арійської дружини, нелюбимої, за що яка пронесла на суд в прощальному поцілункові ампулу з ядом, розкусила і передала зі слиною просто в рот рейхсмаршалові і той просто вже нічого іншого зробити не міг просто посеред уголовного процесса, (отак! а от інтересно, чи пішла б на таке наша радянська незаконна дівчина, вихована на зовсім інших принципах? нікогда!) тим самим унося тайну ційой безимянной дєвушкі звідтіля навсігда взмивая собою в високе прозрачне небо.
22 червня 2012 року.
Лінза
Едуарду Мацишевському
Якось зі славного хутора Леніна, що поруч з шахтою Ірмине-Центральна імені Сталіна, (де згодом поставив усі свої рекорди Олексій Стаханов), таємно вирушило троє селян-дідів.
План був простий:
– Оце, гля, Донець тіко підмерз, і ще не всі кинулися в Росію, то ми вспіємо щось вимінять? – укотре гудів дід Антін.
Мало не померзли, дочекавши, доки Місяць, нарешті, зайшов за хмару. Дід Антін ще засвітла накреслив напрямки біліших плям, де лід товстіший і поповзом кинулися повз темні тонкі опуки на той бік, чіпляючись одне одного за клумаки.