Щастя, що на спини товсто понамерзало жорстви, отож біле маскування врятувало од пильних військових патрулів.
І, за розрахунками вийшли до протилежного села з дивовижною назвою Кримське, дякувати, що до облоги частенько там бували.
Й знову залягли купкою, щоб не заклякнути, а дід Антін рушив на розвідку. Під вечір приповз ледь живий:
– Нічого не наміняємо, гля.
– Чого, гля?
– Активістів до гада і опорних пунктів. Гля, треба рушати в голубінку. Може, його там, гада, менше.
Аж коли вступили в віддалену область, то швидко й таємно виміняли й крупи, й зерна, й картоплі.
Тяглися в зворотному напрямку орловською областю і відчували, що геть несила. Доки не надибали здоровенну бляшанку й мало не посварилися:
– Померзне, гля.
– Я вже померз, – відчув себе картоплиною дід Карлаван.
– Картопля, гля, зальодяніє, не донесем.
– Нічо, з мерзлої такий класний самогон женеться.
– Да уж, весной, када снєг сайдьоть та нас тутай найдут і нагонять та, – буркнув дід Панін.
Скинули додолу збіжжя й знову почали лаятись – чи мундьорку варить, чи чищену – тут головний резон був у юшці, яку можна висьорбать, все-таки яка не яка, а гаряча підпора.
– Я й опосля мундьорки юшку вижлукчу так, – пхикнув дід Іван Панін.
Був згоден на будь що, аби лише сидіти й ловити долонями тепло від багаття, щастя, що бадилляччя навколо дозволяло не економити вогню.
А коли одтанули, то почули гармошку.
– Село, гля? – затривожився дід Антін.
– Гуляют та, – крекнув дід Панін, бо уявив, харчу на далеких гулянках.
Адже звідтам виразно линув ситий дух. Однак пересів лівіше, щоб хоч трохи загородити багаття од лісосмуги, з-за якої радісно нявкотіли рулади, які од того лише посилилися.
Вже забулькотіла вода і забулькотіло в шлунках, коли з сутінок виступило три постаті, деручи їх гучними частушками.
– Хто такіє? – гармошка вмовкла.
Би Панін почав говорити, все таки їхній одноплемінник, однак, став скромний, і притих.
– Та ми тут, подорожні, – продихнув дід Антін.
– Шта? – подивувався рудий красень, і багатозначно закинув за спину музичний інструмент.
Дід Каурлан все життя вагався: чи був він болгарин, а чи серб, і тому вирішив мовчати.
– Пабірушки, – сплюнув у мороз музикант. – Єщо нам село сожжьотє!
І весело вдарив чоботом бляшанку. Не встиг Антін отямитися од спалаху іскор і бризок, як влучно й болісно зазнав того ж чобота під спину, од чого несподівано легко перелетів кучугуру.
Коли гармошка заглухла геть за пагорбами, селяни почали навпомацки сповзатись і задубілими пальцями збирати збіжжя до розкиданих клумаків.
Натрапили навіть кілька недоварених картоплин і похапцем спожили, сторожко дослухаючись околиць.
Мухи поштивно поховалися під стелею, сподіваючись таки пересидіти густий перегар.
«З абрикос гнали».
«Еге, абрикосівка», – погодилися зрештою в протилежному кутку.
– Я от нісктілько не жалію про тюрму, – несподівано підвів голову Іванов Толька-Косий, так, що всі зосередилися на ньому. Бо одсидів бо він вже за п’ятий голодомор, коли порядки трохи пом’якшилися.
–Тебе б, гля, ще на каторгу заперли, ти б ще щасливіший був, – пирснув дід Антін в чарку.
–Во-первих, – не одступався Толька, зизим оком обвівши любе товариство, – мене тюрма од армії спасла.
–Ну не мудак ти, Кося? – радів, що це не про нього, дід Каурлан. – Уві армії три года дають, а тобі в тюрмі чотири дали.
–А во-вторих, я в Москві побував, – щасливо й лагідно примружив своє криве око Толька.
–Да, повезло, – зітхнув Король, бо його за той же злочин закинули на Волгодонканал, і там окрім каналу, він не бачив нічого.
Зітхнув і малий Едько, бо був єдиний тут тверезий.
Отак завжди по шостій склянці починалося найцікавіше, бо про столишну Москву тут лише чули, та й то од Тольки.
– Я там кажний дом обдивився, – так починав він, щасливо блискаючи опукою кривого ока. – Живуть же люди...
Тому що зоною йому була висотка – московський університет, якого він ударно будував.
Починав він здалеку про мудака «попку», який дав постріл угору й куля пролетіла аж сім кілометрів і влучила в паркову алею Кунцевого, де саме гуляв Сталін. І невдалого вартового не стало.
– А як же було не стрілять? – погляд Тольки вирівнювався. – Коли наш п’ятдесят восьмьорка взяв і прив’язався до куска фанери-десятки й плигнув од університетового шпиля, легко пролетів над зоною і скрився в необ’ятной столиці.