«В бік Кунцевого?» – мало не вбовкнув дід Антін.
Всі мовчали, бо удавали, що про всяк випадок не чули.
– Досі шукають. Летів, як Можайський, – зблиснув Толька оком і знаннями, здобутими в Москві, бо весь той час він був тверезий і навіть читав газети.
Зустрівся очима з Королем, єдиним, хто йняв віри, адже проходив за одним з ним судом – двоє юних розумників вигадали, як їсти в голодомор посівний отруєний ячмінь. Тому його й не дуже охороняли, отож легко було підповзти, просвердлити дірочку й наточить зерна. На отруту коштів тоді не шкодували, однак хлопці примудрилися довго вимочувати зерно, потім тричі зливати окріп, а вже потім робити кашу.
Все б гаразд, але почали радісно ділитися з голодними хуторянами, допоки хтось не здав.
«Чому? – пускав сльозу дід Антін. – Чому селян посадили за їхній же овес?»
Загалом він був добрий чоловік і завжди ділився, чим міг з подорожніми жебраками, яких чимало сунуло на Донбас, сюди, під славетну шахту – вважалося після стахановських рекордів, що шахтарський край багатий.
Лише завжди дід допитувався:
– Звідкіля ви, люди добрі?
– З під Воронежу.
– З Рязанщини.
– З Вологодщини...
Навіть циган наділяв, хоча не дуже їх шанував. Останнім шматком ділився, бо добре знав по собі, які то мандри.
Але коли чув:
– Орловські ми...
Хапався за ціпок і вигонив з обійстя, бо люто вмить опинявся в тому засніженому гармошкою полі.
– Уб’ю, орловські! – верещав він, жбурляючись ціпком. – Падли ненаситні! Суки засрані!
Родичі хапали його й дивувалися, що оно скільки років проминуло, а він ніяк не втихомириться.
Застілля й мовчанка тривали.
Тому дід Антін хрумкнув огірком:
– Только, ти краще розкажи нам, гля, як ти по радіві кіна дивився.
Усі збадьорилися, бо знали, що далі буде.
– Наша бригада була ударна, – починав тихо Только, – і тому нам дозволили скинутися всім й купить поставити в бараці тілімізор.
– А що це таке? – удавав далі Антін.
Навіть дід Каурлан сонно закліпав.
Лише малий Едько сопів співчуттями, бо не любив, коли з Косого Тольки знущалися.
– Ну, це такий тіпа радіоприймач, – ліз у пастку той, – тілко спереду в його така товста водяна лінза... – замовкав.
– Ну? – дід Антін.
– Така вона, вобщим, шо бере й показує кіно.
– Кіно? В бараці? – ятрився дід, аж окуляри йому впали з носа.
– Еге. Або новості. Політінформації різні...
За мить хата здригалася реготом:
– Кіно по радіву!
– Тольці більш не наливать!
– Тілімізор!
– Це ти од його окосів?
– Во чьто з людямі універсітети творят! – корчився дід Панін.
За цим ніхто не добачив, як малий Едько шаснув в сіни, де, потерши долівку долонями, замурзав ними лице. Накинувши на плечі рядно, згори накрившись хусткою, під неї наштовхав гнотяної паклі.
Взявши ломаку, постукав нею до хати:
– Здрафствуйтє, люді добриє! Паклон вам да щастьє, разрєшіть зайтить.
– Хто така будеш? – хапнувся окулярів Антін.
– Да хажу дарогамі-путямі, – лагідно попискував Едько, і так вдало, що й інші не постерегли підробки, – сабіраю дєткам на пропітаніє.
– Он як, – набував поважності дід Антін. – А звідкіля ж ти родом будеш?
– Орловскіє ми, – не встигла «вона» вимовити, як дід Антон зірвався з лави, хопивши ціпка, однак та несподівано ще прудкіше дременула надвір, дід люто метнувся за нею.
Всі зачудовано дослухалися надвірних здогонив, «уб’ю суку!», які крутнулися навколо хати, за вікном раз ураз мерехкотів ціпок і матюки.
Несподівано ляснули двері, Едько влетів, спритно скинувши «орловські» лахи під лавку.
– Уб’ю сучару! – вскочив слідом дід Антін.
Страшний ціпок завис у повітрі, шукаючи свою жертву.
– Де сучара? – волав він.
– Яка? – загальний подив.
– Курва орловська! – гарикнув і втих, не узрівши її.
– Яка курва, діду? – невинно округлював і округлював без того округлі юні очі свої Едько.
Дід здивовано одсапувався.
– Та я, гля, її тут тіко шо бачив...
Усі уважно озирнули одне одного.
– Бачив? Тут? – Косий Только вправно крутнув кривим оком і заховав його. – Хіба тілько по тілімізору!
Лабораторні упосліджування інтернаціонального сексу
Осанна Заушко
(сексотези)
Нехай сексоти не тішаться, бо йдеться не про них, а про тіньовий секс, котрий прагне вийти з корумпованих кіл і влитися в повноцінне суспільне буття. Хто стоїть на заваді?