Заходжу я, як дурак в свій парадняк, і що? Виймаю, дурак, цигарку. Ну вона тобі нада? Ти вдома не можеш вийти на балкон і там собі смалити цілу ніч? Ні, треба в парадному придержать хвилювання, бо жінка моя також з тої доісторичної епохи, зна, хто такий «Наполеон» і радісно розділить з тобою радість.
І отут я повернувся спиною до темних тих дверей, бо, може я й не мудак, може просто вітер звідти був сильний, і отак зігнувшись, почав прикурювать, дурак, не зная, що там вже ціла бригада кровельщиків жадібна, і вже перший хтось проштовхнувся з молотком і щосили вдарив тебе ув тім’я. Бач, суки, ножем не б’ють, а тим, до чого привикші їхні робочі руки. З першого ж удару молоток провалився всередину, но їм, сукам, все мало, жадібні, ну й ще раз ввалили мені в голову.
Там було потім море крові і не тіко на підлозі за ніч натекло, а й по стінах, мабуть я бився з ними і не давав молоток вийнять, бо він так і остався в мені. Ну хіба їм до молотка, коли вони гроші в мене разом з внутрішнім карманом вирвали й помчали жадібно ділить. І от одразу після другого удару мені – блись – одкриваю очі од сильного холоду і думаю ними, звідкіля це влітку взявся такий хххолодюга? І пробую повернути голову вбік щоб побачити ще кількох голих в підвалі. Насилу встав, найшов виключатель. Но, мабуть, я не зрозумів тоді, що я в підвалі, бо мене тоді дуже сильна образа взяла: на всіх навколо такі добрячі покривала. І навіть на пустих столах. А на мені – нічого. Дубак же який, бо підвалу наплювать, що над ним літо, він, гад до кісток вже пройняв. От я встав, і почав чесно накривала ділить між усіма пацієнтами, і шо цікаво, жоден не встав і не запротестував. І так чесно вийшло, що мені хватило ще й на підстилку, не буду ж я, як вони усі, мудаки, тут на голих столах лежать. І так я пробую хорошо укутатись, бо до ранку в цьому підвалі ще проспатись треба, завтра ж на роботу.
– Яка це падла тут світло покинула? – чую я раптом грізний голос.
Це заходять сюди люди в білих халатах і сердиться, мабуть, їхній начальник.
– Це шоб цілу ніч тут нагоряло? І так грошей не напасешся, – лаявся главврач. – Бо цим усім тут, якщо хорошо подумать, світло вже ніколи не потрібно.
І хоче вимкнути, і хочуть йти геть.
– Як це, баля, непотрібне? – кажу я і встаю. – Як ви на покривала жмотитесь, то хоч світло залиште.
Як вони кинуться в двері, но тут спрацювало, слава Богу те, що вони в дверях затислись усі, я йду до них і тягну покривало.
– Де справедливість? – кажу. – Що одним по два, а другим по одному?
Я ж не знав, що молоток мені з голови ще не вийняли, так він там, кровельний такий, з широкою п’яткою, нею застряв.
Ну вони трошки всцялись, хто більше, хто менше.
– Або хоч отоплєніє в палаті включіть, баля, ми ж тут все-таки люди лежимо.
Чи од досади, чи од того, що в мене голова чомусь болить, я сів і заплакав.
Це їх трохи заспокоїло, почали шепотітись.
– То шо, в реанімацію? – шепочуть одні.
– В яку? – каже главврач. – Бач, розсуждає, умнічає. В общу палату, ви ж бачите, що він видужав.
Одкриваю я ще раз очі і бачу мою любиму доперестроїчну Надюшу. Не так її, як бутилку чого? «Наполеона». І палата вже не в підвалі, і людей тут лише шість штук.
– Тосічка, – каже, – милий мій.
Бо мені голова перемотана, це ж не жарти, молоток вийняли, а покрівлю титаном залатали.
А поруч кум із кумою, ну просто сяють, бо чесні люди. Кум мені молоток мій показує, радіє з нього, як дитя.
А кума вже на мені закуску розкладає.
– Стоп, – кажу, – ви б краще цю бутилку главврачу однесли.
– Не бере, – каже Надюша.
– Як? – не вірю я. – Щоб главврач – і не брав?
– Це той гад, що тебе другий раз на смерть одправив? Сука жадний, насилу я в нього вєщдок одняв, – справедливо каже кум, ляскає широким кривавим тим молотком об долоню.
Це вже вона потім розказала, що мудаки в парадному мені не той карман вирвали, бо в боковому бутилка ціла осталась. І Надюша ж знала, чим мене на ноги возрождать.
І отут моя мрія, нарешті, здійснилася, я лише губками пригубив ту чудесну рідину, як зі мною одразу сталося нечуване чудо: голова враз перестала боліть. А як закусили огірочками, то я враз зрозумів, що смерть одступила.
Я вискочив надвір і хоч я був у тюрбані, водій «швидкої» не здивувався.
– Ти пив коли-небудь таке? – тицьнув я йому в кабіну півпляшки «Наполеону».
Він мовчки й посміхаючись повіз мене, по дорозі я зняв тюрбан, розсмикав криваве волосся, й устиг навіть намазатися зубною пастою рівненько.
Коли я зайшов, усе оніміло, побачивши те покривало.
– Суки, – кажу я. – Сидите в моїй підсобці за моїм столом, і граєте моїми картами на мої гроші?