, осетина, на чиїй мові джига це жужелиця, шихта, покидьки металовиробництва, отож на противагу їй береться ім’я Сталін, з контрааверсійним, реаверсійним значенням. Така граматематика є наслідком сіноневтики, породженої наслідками зоомарксизму, закармалізованому на теофіктажі цапонолізацій грамоневтики, які транспонортуються навіть кабальним телебаченням. Замтузно ж люмпен-люпінарні наслідки цього прослідковуються дещо у «Хроніках Тінтобраса», де гомосексуалізм трактується як засіб дискримінації жінок за відсутності гормоноконтенцуалій. Так само, як і домосексуалізм, який їх також продуктивно кабалить у безпосередньому й переносному значеннях, що надає чималу перспективу у цім дромотекстуальному бустрафодальному напрямкові. Складність проблеми пролягає ще й не так в тому, що тональна песпектива може бути й атональною, безтоновою, і не в тому, що вона може бути зворотньою за гамою, чи ба й за колоритом, чи зворотньо-геометричною за композицією, а в тому, що вона може бути безповоротною. От як для японців є безповоротньою можливість творити олійний чи ба, й акриловий живопис, що вони з успіхом надолужують оберненою, тобто вивернутою графікою своїх акварелів, чи, ба, й гуашів – погляньте-но лише на вивернутість побудови їхніх творень. Ми ж намагаємося говорити про цілковито-обернено-просторову композицію, яка бере свій початок звідкіля? З вулканології та археології – дякуючи Везувію, наприклад, ми отримали в незайманому стані античний живопис Помпеїв. Позбавлені помпезності, ці роботи писалися майстрами напередодні катастрофи, усвідомлювана неминучість її вражає – творити так, наче востаннє – ось заповіть тогочасних майстрів. Адже Везувій вивергався частенько і тому тодішній живопис наділявся вулканічно-вибуховою силою, яка ламала простір і час, компонуючи їх у зворотній послідовності. Деякі філософи та фізики ще й досі твердять, що час не є векторним, тобто позбавлений оберненої скерованості, однак зворотня просторовість античного мистецтва подолала клерикальний гнітучий морок середньовіччя й увійшла оновлюючим фактором у світове мистецтво, вибухнувши Відродженням. Так само як і язичницька музика увійшовши до нас із давнини госпелсами-спіричуелсами навернула на прадавні, викоренені церквою, здавалося б, назавжди, синкопи, породивши найавангарднішу музику. Взагалі авангадрд прадавніший, аніж нам усім здається, бо цей найсучашніший модус операнді стовідсотково закорінений у прадавніх часах. Апелюючи саме до підсвідомості і розвиваючи її мистецьки, він є тією машиною часу, яка тотально навертає нас на, здавалося, безповоротньо втрачену нами справжню нашу історію, а не ту, сучасну, створену політиками та теоретиками. Та ба, мистецтвознавцями. Авангард робить це навернення до архетипів досконаліше, аніж би матеріальностворена машина часу, яка перенесе нас в наше минуле і здобуде там якийсь науковий фактаж. Тому що авангард вивільняє набагато потужнішу силу, енергію, ба, енергетику, яка дозволяє людині відновити своє достеменне єство. Це вже європейське завдання прозирати в античну вулканологію, долаючи виверження, наприклад, Санторину, який тисячократ перевершив Везувія, огорнувни нашу планету попелом, що кілька разів спричиняло цілорічну зиму. Чи знищив він цивілізацію? Якщо не знищив, то чому? Динозаврів, можливо в праісторичні епохи – зліквідував. Чому? Бо вони не мали своїх фресок, їм нічого було берегти. А от людей не здолав, ба навіть в самісінькому епіцентрі санторійного виверженя, перетворивши (вкотре!) квітучий острів на округлого кратера. Кратер тепер виступає півколом з моря... Чудово! Адже це розкішна гавань, яка сприяє розвиткові мореплавства. Цей же попел розгребли допитливі археологи й мистецтвознавчо змушені були осягати залишки нещасного міста Фера, яке, незважаючи на нечуваний катаклізм, котрий перевершує і ядерного, вижило, розплодилося плодючими виноградниками на цьому жахливому попелі. Але родючому, напрочуд родючому. їдьте туди, смакуйте це вино, найтерпкіше вино, настояне на наших найбільших людських жертвоприношеннях. А головне, що людство зберегло не лише майстерність виноробства, користуючись убивчим попелом та сажею, а те, що це виверження зберегло для нас недоторканими прадавні фрески. Такі мистецькі здобутки, опубліковані, умить розтиражувалися найспритнішими авангардистами, вливши їх у кровотворення світового живопису. Свого часу, первісні люди, ховаючись у Піринейських печерах од ка– таклізмів, первісні митці створили там найнеперевершеніші зображення наскельного живопису та глиняного горрізблення. Міліони таких витворів гинули й гинули по всій планеті, а ці збереглися, законсервовані в підземеллях, і явили світові свіжий подих прадавнього, тобто прасправжнього мистецтва. Здавалося б, теперішнє, озброєне найдосконалішими матеріалами, приладами і матеріалами, мусило би з погордою відвернутися від тих здобутків часів палеоліту. Однак первісні майстри, озброєні лише вохристою глиною та сажею, переконливо довели, що естетична вартість не залежить од технічної досконалосте, ба, радше навпаки, саме така довершеність матеаріалістично-реалістична й позбавляє європейське мистецтво довершеності духовної, бо має можливості дурити творців, виводити їх на манівці матеріальних окрас. Кажуть, якось Катерину Білокур привезли в Москву до Третьяковки, аби познайомити просту жінку з найбільшими здобуткками цивілізованого живопису. І що? Вона обурилася, вирішила, що вчені дяді просто кепкують з неї, показуючи такі мальовидла. Ще Фауст не міг подолати цієї дилеми ні натурально, ні філософськи – як відродитися, але не виродитися? Слава Богу, людство лише зараз подолало цей бар’єр, ба, замкнуте коло за безомильним відчуттям справжньої краси. Краса врятує світ. А хто врятує красу? Це риторичне питання. Звісно, що врятує зворотня перспектива світового мистецтва. Кратеріанство! Тим часом як секуляритет, чи ба, секулярій неокостянтинопольського типоштиборію, або пост-фаустіянство, злукашоване на автохтогеннованому засадництві, етично крептолює у християноязичницькі вияви. Макрозіанці ж, навпаки, на противагу квіртянцям, надають дромастургуванню квакерам клакерського потоку, катарсіально катагогайстуючи за межі міміарію. Іпохондріада декодованого декадансу, чи радше, монофістуйство, скахати б, сіленціюватість акродужості кодексацією кодифікацій породжують інститутоціалізм на перетині акрокорінфуальної сизифіки конфірнського взірця. Де діктеріони аканафету воліють воінентуруватися бімадидактитчиними мікенуючими пеласготронтипами. На противагу аххеййо-інодійцідоріям, атридіантованими в менідес. Стукаццо ж мегафононів фалесіндрують до апейронід, логографами яких є недофілами. В той час, як апеленції лелегізацій доріано-дорнійців за етруарським взірцем, стромансикують відео-візерунками, сюримуючи на розвиток статеревтики, звивоюючи катарсіазис. Тут не треба плутати аггіластків з ахілестами, бо ж економіка деспотарію ідеоспорадична, і це не дивно, ачей анатомістики моряцькуватого ґатунку є суцільною музеєфікацією. Спондрофоризми, чи пак, герононісти, за допомогою палестфоріїнців атландидують до гіперборіанських царин, чи, радше, теренів мійонської традиції. Палестріон галато-керпців, мізантриби акроагролімітів астиномують у неоплатонічне кохання, незважаючи на відсутність такої категорії. Прастолика з помпейським комплексом, напротивагу лемко-стефанійству лідируваного типу, тому що зауважував це ще Лем, модусарноподібне. Що аж ніяк не фатифігує з форумінством атріумарійо-перистильського походження з його амураріями. Есхатосхоластика вчить, що епікуріабельність фесмоферій є укрописом. А от гіподроматика ойкосо-опкуману, титуляного туранізуючого вияву мозаїкальна за своїм. Чия сіра магія нереїдальности рінотметуваня рівно сенсорна до сенсуалітики. Кафоліз ескізи, ба, абрисовости інквізинту, од клітоно-фагійськості яких ще застерігав Епонім Старший, наділені ж, беззаперечно, тектонікою. Слікрофіум луперокаміанського витоку, метридатіанство вкупно з метрикрою мегалітизму апелюють тим часом до тейгатарію уітаратної тетрики. І це тоді, коли всі периекрарії вироазної ілотики схильні до комплексіону Фройда, амфітерадіум енколістичної екфрасези не бачать, просто не бачать очевидної софіази. Еріданіка ж еллінізму, дріадизується з енконемічними пісосами, не кажучи вже про какоси. Навіть вже плутають вони Піандра з Пінандром, ось до який наслідків вони докотилися. Дріадизм! Інакше ніяк і не скажеш. Дафнафорії пізнього хохуарію, закони карметики і брахміарію, за принципом «якщо-так-то-ні» є чистим рансподеством. Грамоневтика неосужику, (чи сюржику, за слушним визначенням Галі-Діди Стефановської, яскравої прихильниці пост-лемкіанства). Або піфагорійність інканабулізму, по-простому кабалограманевтики, що, по суті, є різновидом дерідіацієвості строссовини, кастарізацією гіпотермічних пасофів, компіляикою, деросінантування переходить у примітивний санчопансизм. Катехізарій є одним із різновидів ірреалітивного текстографізму. Ірреалізм! Так необхідний для сакралопітеків. Репро-ретурнальність яких вже вичерпала навіть межі карманези. Де, образно кажучи, п’ята колона породила вже шосту, а на підході вже й сьома, якщо не запобігти позамедійній кодоментальност