ці збереглися, законсервовані в підземеллях, і явили світові свіжий подих прадавнього, тобто прасправжнього мистецтва. Здавалося б, теперішнє, озброєне найдосконалішими матеріалами, приладами і матеріалами, мусило би з погордою відвернутися від тих здобутків часів палеоліту. Однак первісні майстри, озброєні лише вохристою глиною та сажею, переконливо довели, що естетична вартість не залежить од технічної досконалосте, ба, радше навпаки, саме така довершеність матеаріалістично-реалістична й позбавляє європейське мистецтво довершеності духовної, бо має можливості дурити творців, виводити їх на манівці матеріальних окрас. Кажуть, якось Катерину Білокур привезли в Москву до Третьяковки, аби познайомити просту жінку з найбільшими здобуткками цивілізованого живопису. І що? Вона обурилася, вирішила, що вчені дяді просто кепкують з неї, показуючи такі мальовидла. Ще Фауст не міг подолати цієї дилеми ні натурально, ні філософськи – як відродитися, але не виродитися? Слава Богу, людство лише зараз подолало цей бар’єр, ба, замкнуте коло за безомильним відчуттям справжньої краси. Краса врятує світ. А хто врятує красу? Це риторичне питання. Звісно, що врятує зворотня перспектива світового мистецтва. Кратеріанство! Тим часом як секуляритет, чи ба, секулярій неокостянтинопольського типоштиборію, або пост-фаустіянство, злукашоване на автохтогеннованому засадництві, етично крептолює у християноязичницькі вияви. Макрозіанці ж, навпаки, на противагу квіртянцям, надають дромастургуванню квакерам клакерського потоку, катарсіально катагогайстуючи за межі міміарію. Іпохондріада декодованого декадансу, чи радше, монофістуйство, скахати б, сіленціюватість акродужості кодексацією кодифікацій породжують інститутоціалізм на перетині акрокорінфуальної сизифіки конфірнського взірця. Де діктеріони аканафету воліють воінентуруватися бімадидактитчиними мікенуючими пеласготронтипами. На противагу аххеййо-інодійцідоріям, атридіантованими в менідес. Стукаццо ж мегафононів фалесіндрують до апейронід, логографами яких є недофілами. В той час, як апеленції лелегізацій доріано-дорнійців за етруарським взірцем, стромансикують відео-візерунками, сюримуючи на розвиток статеревтики, звивоюючи катарсіазис. Тут не треба плутати аггіластків з ахілестами, бо ж економіка деспотарію ідеоспорадична, і це не дивно, ачей анатомістики моряцькуватого ґатунку є суцільною музеєфікацією. Спондрофоризми, чи пак, герононісти, за допомогою палестфоріїнців атландидують до гіперборіанських царин, чи, радше, теренів мійонської традиції. Палестріон галато-керпців, мізантриби акроагролімітів астиномують у неоплатонічне кохання, незважаючи на відсутність такої категорії. Прастолика з помпейським комплексом, напротивагу лемко-стефанійству лідируваного типу, тому що зауважував це ще Лем, модусарноподібне. Що аж ніяк не фатифігує з форумінством атріумарійо-перистильського походження з його амураріями. Есхатосхоластика вчить, що епікуріабельність фесмоферій є укрописом. А от гіподроматика ойкосо-опкуману, титуляного туранізуючого вияву мозаїкальна за своїм. Чия сіра магія нереїдальности рінотметуваня рівно сенсорна до сенсуалітики. Кафоліз ескізи, ба, абрисовости інквізинту, од клітоно-фагійськості яких ще застерігав Епонім Старший, наділені ж, беззаперечно, тектонікою. Слікрофіум луперокаміанського витоку, метридатіанство вкупно з метрикрою мегалітизму апелюють тим часом до тейгатарію уітаратної тетрики. І це тоді, коли всі периекрарії вироазної ілотики схильні до комплексіону Фройда, амфітерадіум енколістичної екфрасези не бачать, просто не бачать очевидної софіази. Еріданіка ж еллінізму, дріадизується з енконемічними пісосами, не кажучи вже про какоси. Навіть вже плутають вони Піандра з Пінандром, ось до який наслідків вони докотилися. Дріадизм! Інакше ніяк і не скажеш. Дафнафорії пізнього хохуарію, закони карметики і брахміарію, за принципом «якщо-так-то-ні» є чистим рансподеством. Грамоневтика неосужику, (чи сюржику, за слушним визначенням Галі-Діди Стефановської, яскравої прихильниці пост-лемкіанства). Або піфагорійність інканабулізму, по-простому кабалограманевтики, що, по суті, є різновидом дерідіацієвості строссовини, кастарізацією гіпотермічних пасофів, компіляикою, деросінантування переходить у примітивний санчопансизм. Катехізарій є одним із різновидів ірреалітивного текстографізму. Ірреалізм! Так необхідний для сакралопітеків. Репро-ретурнальність яких вже вичерпала навіть межі карманези. Де, образно кажучи, п’ята колона породила вже шосту, а на підході вже й сьома, якщо не запобігти позамедійній кодоментальності в межах, звісно, паракондинальности. Бо супорти універсетоми, її дистуроосксивність, її реферофіктивність, викликаний нечуваним гетерогезисом, дозволяє неабиякі гіпротезарні соціономії. Відсуттєвість доратики в інформемах є стрижневими генератами прецеративізму, маргенотиїтивізм інтергрантности призводить до сактурології нечуваної тропоніміки, звідкіля й її психозалежність, з її невпинними наріканнями на брак термінології в галузі позначників. Контенуарій акропрози, аскезотермія її в межах енантропії зумовлює й некрофемінізм унітропії. Метахронність якого автентний макроментальним автотентуальним автонаціям, висловнєвість котрих є нічим іншим, як автохонометрією. Аутокефалізація аутодафіанства як межевого вияву риторогіпотевтики, клішованість, мовити б, шор, протопоетивність воканабулатів, знакозначущість письменноротацій, які є мововимовними і подекуди мовленнєвозалежними, отже виявляють квадрологізацію субкодоаного богоборства.