Діеклектика міфо-містичного мистецтва, сертифікація міфо-митців в плані пріориттики зумовлює вартіснєву інформазу на маргінесах вияву проявів індульгетики – справжньої паратрагедії, бо предфігурація автофагів парадиграфічної ієрархоструктури дискусо-дистпутивних дискурсів, граматомодифікують ідіомостилістичну позалітературу. Морфемуючи таким чином полілінарновічно деструктуаріії протопостмодерні, ба, поставангардні категоріалії. Онтологістичні травестарії модемоментальних пастишних гротесків пропедевтуальних категорій не є категоричними, як би того не прагнула алітературна проза. Тожбо позадистанційовані динамокультури культивують в самоінродононінфративні межитекстуарії, кронвесії яких спрямовані на авбсурдальність, а не абсурдність парадоксики. Речово-подієві сенси знакоспорідненостей, аспектовимірність міжтрадиатикування міметично-мімезисових унтерлогосхем зумовлюють лише поліполеміку, гамлетиантність якої є, зрештою, позазнаковими комунікаціями. І нічим іншим, як псевдорепертуалізацію мовленнєвих трансмодуемних, чатово-часових логострем, тобто різновидом комеїзму. Міжмедитативні бісенсуригми, транімітація стратегосинтаксичних філософем, герменевтоцентричність, циклічність, верменеєрського типу бувають симуляторіями прафрагментування. Дехто вважає, що монополіфонія в плані паалельногії котрапункції і породжує гештальт-лейтмотивіки вислову. Хоча мегареалізм футурованігмації духу топографно, навіть тропографно не збігаються з реаліцивним реалізмом. Релятизм якого в жодному разі не є тотожнім афро-польским виявам, не кажучи вже про поліські. Контактизм – це ще не привід до інтервенції. Центронація таки є симуляцією, а не стимулом. Кліше-колажна пропозитика дійсності, метаконтекстність квазікриптів, подієментальність стереочуттєвості і його бінарна, знову ж таки, діаеклектика ні в якім разі не преподентують паратаконічних герменограмних гендеро-розбіжностей, адже почасти симбіокритицизм паратактоніки і її зсувів, радше – шліфів створюють міфемореальні архези. Семанто-семіолого-семіїзм! Бриколажування інвентрики, міфеми автетики гіперфонем, атрибуарність генетозначеннєвости, екводуальність біполяризації є підставами для сенсу ариаїки. Чого вже ажніяк не скажеш про іпліцентризм міфофагів статистикозованого закону малих чисел, справжнього інструментарію значен набельної наратуатики.
Частина II-а, розділ III-й.
Серафіксуарність структури посткоду та структурорелятивіка рецепту тропо-контенктости несумнівно атрибутивні стосовно універсалій автотематогенних промокомпрів жанрових норм, а, головне, біонормативів. Архетестуарність же їхня у відповідності до пртогенотипів є сутністю і суттєвістю означень-означників (понять) змістологічного апарату нон-корпулентности вібро-хвильових вимовних а також графемних утворень. Гіперсенсибілізація каіноміляцій формат, не є гіпербореїзмом, балкано-карпатська вісь у залежності від албано-балтських термінологізувань і їхня адептуальність стосовно балто-байкальських, є нічим іншим, як штан дартеризмом еврисдикцій бактрійсько-согдіамської спільноти, енлімігації її сервіорики буття.
Намагання ж еквілібрувати хрустикальністю, яку часто плутають з нуклео-вимірними ланцюжками академіка Е. Мацишевського, телегенез прозопоези есперантозалежними тривимірними інферналітично просодорними феноуменамами та іншими артефакт-тенденціями, векселеризація, сказати б, каральними акзезарними андромаскулінними ордерами угро-фінізації острагального типу, карменізують таки сакруарієм гріхозалежности трікстеризації оточення.
– Контрапунктивність таких тропів, поліфонічна альтернатива їх, гематогенні синкретики просодій, оманлива медитативність за рахунок спрощення уяви, аполонічність діонісієвого типу – усе це складає інтроверсії атрофоїки епікуріального атрофеозу, — скажите ви.