Архиписемність структурної ергономіки же навпаки створювала свій апелярій версифікацій, діакритичних, але есенційних. Тому так звана математична лінгвістика зайшла вкрай, не добувши кінця. Мегатеоретичний рівень логоцентризму, його констативи – це ще далеко не перфомотиви девіалентного знання, локалізація якого пертолектує енергетику знання.
Інтуенція! Ось що могло стати гаслом паразитарности ітерабельних суб’єктів із неминучими їхніми умовивідними патріархатними наслідками.
Посутньо інтерпритантні імпіляції буквального запису ієрогліфікувли до реферетивної граматології. Таке тяжіння пояснюється тим, що дехто розглядає тату аж яко первісні спроби осягнути й усвідомити можливість тлумачити графеми спершу на рівні фізіологічному, а вже потім ментальному. Посутньо стерилізована імплікація буквальної мови, а не преференційної, породила граматологію, де седименції буквальної фонеми стала копуляцією опозицій, монізм якої зумовив перехід від стерео сприйняття до моно. Однак спроби білінгвації на наших теренах є наслідком бі-головости державних ознак сусідньої країни. Програмованість такого типу є застереженням до можливості трипарної мовної ідеї відповідно до нашої геральдики.
Лонгізм, адогматичність якого пантекстуалізм ніколи не заперечував протоном, породжував дифракційного типу апорії абсолютивної пазуарности значень, бідисперсія сенсу етики гедонопрагматики є змінною кривою прищеплення знаковості, де знак є означенням, що зумовлює самосвідомість текстів за спроби самопрочитання. Що водночас породжує велику ілюзію самопізнання, що ще раз підтверджує просту думку, що ейкуменіка має буди екуменічною. Бо не існує паралельних світів, а лише паралелограмноїдні. Епіїфіка яких простежується суттєвостями додереконструкцією органічної сенсуабельної зайвини, процесом, притаманним будь-якому щабелю пізнання.
Нас рятує й те, що гіпертекст ніколи не стане мегатекстом, еж ваканабули є тезуаристичні. Гомологійне світобачення із його безоглядністю на модальні логеми деінде автотематичні. Коненумінація такої позірної сталости ейдомінологійна за своєю суттю. Полікодовані неупере– дження дієгетричних унівесумів, окремішність відрубності емплікаторів – це не що інше, як креатиніїзм. Ба навіть копірайтивізм. Це яскраво підтверджується й пост-соцреалізмом, незважаючи на його нетривкість та короткочасність. Нефікативні його нарації, сказати б: скріптабельність фабулярства, володіння псевдодосконалою, бодай і позавласною тотемабельнісю – цей феномен можна назвати «феноменом Лукаша» із «Лісової пісні», (не плутати з Миколою Лукашем, чиї геніальні переклади засвідчують цілком протилежне його осутнення).
Умотивування монізмічного редуплікування континуаретики гутенбергівського взірця, інтенції засадничости сталої детермінонації, семіо-семантика якої прагне усталених та інерційних домовленостей, зумовлює лише онтокриптичні анахронізми. Бо ж імпланентна трансци– опція і її парадигмальний анаменез, безсумнівно є метамовним аналітотропним топосом.
Пункт IV-й V-ї тези.
Феноменевтика омононітних дисфункцій формат, діади історизації мномонезизу, автоструктурність початкового раціо є позамагізаційною дисперсацією. Хто не згоден зі статусуйованим антисемантизмом, з його наріжними, ба, кореневими конотаціями дотеперішніх ас– петез, не обмежений в цінністєвосних імплінтарних поновленнях. Амфібретика останніх доводить екземпляри– зацію силептично емманентних антиномізмів, антиномічних сугестій буття поліпрагматичних шрифтів. Такі маніпуляції парафразитування ними силептизують регулятизми постментального тенденціювання. Ретрогенетика розглядає такі утворення як тенденцію до метанорацій, інстиційних метатропанами автотелуарних стандартів.
Статус сарбінарію мотивується тематизоїдами. Мімекритичні алюзії не мають стати їм на заваді. Також сюрфікціонізм постсвідомих проектованих сенсів, відверте фабулярне доктринерство, намагання затушувати перетлумачення футуро-декадансу, партиципація його рефлексорик, і, зрештою, канонізація триалізму, тобто сумірної трипарної модеміки вже ажніяк не гожі трактуватися яко тетратонічні плідні епітеміологування. В той же час засуджуючи їх не як спробу гіперсенсибілізації, а як надання гіпертексту ознак мегатетивної тропности.