Шукати логіки
Палало, інакше не скажеш, люди злякано тулилися в кволий затінок, його було замало для такого дня, лише одна людина, а це була дівчина, не ховалася, а йшла посеред дороги, нещасну людину під сонцем видно здалеку, але Толю здивувало, що це була Настя.
Коли він торкнувся її руки, вона захотіла заплакати, тобто не рука, а очі.
– Ти ж все знаєш, – шепотіла дівчина, щоб ніхто не чув.
– Знаю, – збрехав він, бо лише чував про її любовну травму, але з ким, навіть не здогадувався.
– Поїхав, навіть не сказавши, а просто покинув речі, уявляєш? Хіба люди так роблять? З людьми?
– «А з ким же ще?» – мало не злетіло в нього.
Долоня виявилася вогкою і це його вразило в такий спекотний день, що плакали пальці, а не очі.
В будинок не зайшла, «я задихаюся, розумієш?» бо в садибі була непогана тінь од яблунь, доки Толя бігав по лід, вона встигла поправити зачіску під капелюшком. Притулившись до холодної склянки, вона шепотіла в лід, і несподівана пара злітала її словами:
– Він покинув усі мої листи, уявляєш? Як це можна?
– «Люди й не таке кидають», – мало не вбовкнув; він і замилувався її кучерями, коли він торкнувся їх, вона прилинула йому до плеча, воно, враз стало вогке, сидів і просто чекав, доки виплачеться.
Лід у склянці давно розтанув, а сльози ні, школярі крізь гратчастий паркан здивовано озирали їх, бо ще не вміли як слід плакати.
– Тут школа поруч, – виправдався він, – але коли уроки кінчаються, то спокійно.
Поцілував пальці, руку, радіючи, що сльози втихають, торкався кучерів, і, здавалося, вони від дотиків сохнуть.
Коли поцілував шию, дівчина напружилась, озираючись, хоча школярі бігали в футбола, їм було не до цілунків.
Нарешті зітхнув вітер, гойднувши відблиски полотен, одне зісковзнуло з мотузки і лягло на лавку.
– Це в тебе такий солярій? – крізь сльози зиркнула навколо.
– Полотна відбілюю, – почав він пояснювати малярські технології.
– Щоб були, як плащаниці?
– Еге, – погодився Толя і огорнув її тканиною, її досконалий дотик враз заспокоїв. Так, що її, нарешті осяйнуло:
– Це він шмотки покинув, щоб мені життя не було... Ти уявляєш, я щодня їжджу жити у мами?
Він мугикнув, бо почав цілувати кучері, і вона вдячно притулилося шиєю, смаглявою, ніколи не одбілиш, тіло татарської князівни, шовкову, як таку можна покинути? Хіба що покинувши все, бо така шкіра – це велика відповідальність, тут або сюди, або туди, вуста шукали щічку, школярі буцькали м’ячем, Толя посунув сувій і геть затулився ним од паркану, відблиски тканини соталися крізь капелюшок, досконаліші за нюанси Джотто, та, ба, й Веласкеса, губи торкалися дива, воно тріпотіло, запеленані, вони обійнялися, «ні, ні», вона ж не сказала «не тут», не сказала «не так», спина зросилась, але нещастя не відступалося, хоча присутність чуда біліша, ніж полотно, яке вже бралося незримими фарбами, натрапив на трусики, вона не пускала, відчув вологу «ні, не можна», не наплакала ж вона туди? одштовхнула, він знову взявся за шию, у вушко, «ні, ні», благала навпаки вона, але, знесилена горем, поволі м’якла, Толя й сам не знав таких поцілунків, живіт її здригався од вуст, «ні, ні» вологість робила тіло смаглявішим, «тихше, – благала, – груди боляче», «коли?» міг би подумати він про груди, якби міг подумати, устиг здивуватися, куди подіти губи животом, бо вже не тямив їх, одсовував язиком ногу, сльози, знову сльози, вона хапалася рятунку, він не давав, вона безпорадно відкинулась у сувій, перекинута склянка текла в тканину, і він роздвигав, доки досконало огорнулися, обчепилися, зійшлися подихи, судомисто хапалася за нього, плачучи, лавка вже виходила із пазів, небезпечно гойдала, тягнучи мотузки; вона боляче вчепилась у спину, але він не відчув, утрьох зійшлися, вона рипнула зубами, хекав крізь стогони, лавка стала млосною, пази ходили, навколо совалися сувої, мотаючи сонце; доки капелюшок одпав і вони вобох озирнувшись, дивувалися: коли це вони поскидали одежу?
– Джотто, – шарпнула цупку плащаницю.