Доки не підійшов Рожнівський, подивувавшися спершу з кількості колег, а потім, як вони німо розступилися перед ним, даючи шлях до кабінки. Він увійшов, деякий час упізнавав, а потім гучний болісний зойкіт зрезонував унітазовою порцеляною.
Це не був звук відчаю, навпаки, захоплення: просто людину вразила, нарешті, досконалість форми, коли вона ізсередини, зворотна неевклідова геометрія під внутрішнім поглядом, досконалість портрету, не випнутого назовні, а, радше, заокругленого сам на себе, де погляд магнетизував, утупившись зіницями в зіниці.
Петро, ховаючи посмішку за цигаркою, коридором підсунувся до вбиральні.
– Що тут таке? – кивнув він до прибиральниці на натовп.
– Гівно м’яке, – вирішила та не коментувати.
– Це само собою, чого стільки народу зібралося біля вашого об’єкту? – суворіше напосівся він.
– Міліцію ждуть, – неохоче зізналася та.
– Міліцію?.. – почав лякатися Петро.
– А кого жі іще, як там один пуриц узнав себе у в унітазі.
– Не може буть, – знову заховався за цигарку Петро.
– Воно й і не може, а може. Коли його портрет у вонітазі явився, як живий і отако дивиться.
– Як?
– Наче з партбілета. Отако на тебе очі – як же без міліції? Чоловік же вусетаки. Хто жи таке видерже.
– То що він там робить? – кивнув Петро на туалет і знову затулився хмаринкою диму, бо лише він один на всенький комбінат знав, що таке фотокераміка. – Плаче?
– Якби ж. Роздівсь голий, біга, отако голий весь, біга. От хрест! З одежі тільки дзеркальце на ньому в його в руках, і він їм отак в той унітаз зазирає весь час; побігає– побігає і зазирає. Хто ж нормальний тако робитиме? Як тамо й безо дзеркальця все видко. Тиче й тиче його.
– Дзеркальце?
– Усь хрест. Може він їм од шкрябати хоче?
– Може, – сказав Петро і повільно рушив крізь гурт колег, ішов він так, наче по дощеках, підмощених цеглинами.
Лібідіме озеро
(мініповість-апокриф циклу «Прощавай, суржику!»)
– Оту, руденьку, – сказав вождь.
– Яку лічно? – перепитав Берія.
– Не бачиш? Оту, з ротіком, – усміхнувся Сталін, майже не глянувши на сцену балерин, він був у чудовім гуморі, здоров’я після війни і його інфаркту поверталося до нього на очах.
За два дні до візиту Большой театр повністю перекривався разом з усіма околицями, рухомим лічним складом, провадилася дезинфекція, пошуки бомб, мін, тощо. Про кожну таку, не знайдену, лічно доповідалося Берії, і він особисто ходив і перевіряв.
Лише після цього секретно оголошувалася по театру генеральна репетиція «Лісової пісні», балету на слова Чайковського про лебідів, чорних і лебедів білих, яких Сталін теж дуже любив.
А чому б і ні? Війну ж закінчено, відбудову од неї теж, то вже час подумати й про щось веселіше.
Для цього йому в кожнісінькому театрі еСеРеСеР була лічно забронірувана ложа в переносному в смислі отсуствія білетів ув неї, але й і в буквальному її значенні – броня сплошная сталева сильноуглєродіста при цьому, товсте жовто-сіро-зелене скло, чого не міг прострелити жоден імпортній снаряд, но несмотря на це, яке дозволяло навіть бачити те, що робилося на сцені, «Раймуда» там, чи «Чіосан».
Бо в країні вже постало з руїн виробництво пуантів, таких спеціальних танцювальних тапочок тіпа пінеток, і балет, оновившись ними, з новою їхньою силою почав діяти на тих глядачів, які лишилися живими після бойових дій. Незважаючи навіть на люті морози в броніруваній ложі завжди було хорошо протоплено – для вождя дрівець не жаліли назавжди.
– Руденьку, – сказав вождь.
Бо тут і без бінокля кожному Берії видно, що в неї фігурка з губками. Чого по причині трудної балетної роботи інші її колежки позбавлені, працюючи в поті рук і ніг. Щоби хоч якось вирватись із кардебалєток в солістки, були здатні на будь-які трудові подвиги, не щадя фізкультурою себе, чим миттю ізсушались, превращаясь із двожильних в трьохжильних і болєє.
Якщо хтось мені в це не віре, то нехай, приміром, встане хоч раз на два пальці лівой і правой ног та й зробить крок – вмить в цьому переконається. (Я вже тепер лічно щитаю, що балет, як вид спорта, треба негайно запретить, зная його тяжкі послєдствія здоров’я).