А вождь в цьому ділі, по-відіму, розбирався, в іскустві, не здря ж радіо постійно крутило в ефірі тільки його улюблену пісню Суліко, бо воно не зная при етом, що це не ім’я, як вважалось раніш, а на блотному дореволюційном жаргоні означало ще тоді одне з неліцеприятних його сильнодєйствующих полових ізвращеній.
Отак я став жертвой сталінізму. Бо стояло 28 послєднє число місяця лютого рокового 1953 року, яке має той секрет, що це останній його день по причині укороченості цього місяця з метою зменшення зими й отопітєльного на неї сезона дров. Тобто до рокового першого числа губітєльного навсігда березня 1953-го лишалося якихось лише четверть дня.
А почалося все з того, що перед ним мене раптом викликають в емкагебе, що вже само по собі не дає опомниться, і яке ж було моє здивування, коли я побачив ним Берію. Це слава Богу, що я тоді взяв і не повірив собственноручним очам.
– Отак-то, товаришу Гриценко, – сказав комдів, – чи ізвєстно лі вам, що всі врачі в нашій країні унічтожонні, як клас?
Бо Сталін давно вже примітив собі цей народ, состоявший ісключитєльно зіз врачів і медперсонала, і тому створивши для нього ціле гетто в Біробіджані, (предварітільно виселивши звідти цілий народ корейців геть без роду й племені). Про що навіть ці дальнєвосточніки створили пісню: «У нас біробіджанське гетто, спасибі партії за ето». Но однак навіть після цього врачебствувать вони не припиняли, возвращаясь для цього на місця прєжднєй осєдлості.
Бо Вождь довго терпів – і коли вони Леніна труїли неліцоприятной болєзнью, заразивши попередньо нею браунінг есерки Каплан, й коли Фрунзів – батька й сина, коли Горьких – сина й батька, а коли вже за Крупську губить вони взялися – тут Сталін пойняв, що й до нього черга дійде, і вже тоді почав був винашувать їм встрєчний план.
– Ізвєстно, – відповідаю спокійно я, зная чудово, що по образуванію я вітірінар. – Не буде лікарів, то й не буде й хворих в странє.
– А готові лі ви оддать за це життя Родіні?
– Готов, – кажу, – лиш яким образом?
– Образом свого здоров’я, будеш служить у балетних військах. Бо нам нужен медик, но такий, щоб він при цьому не був врач. Ясно?
– Товаріщ Берія, – кажу я, – но я ж мічтав оддать жизнь, служа при етом в медперсоналі стаєнь кавалерійських войськах.
Той так пильно подивився на мене одним лише поглядом.
– А яка тобі різниця, – сказав строго він, – чи конниця, чи кардебалет, там же теж усі скакові, тіко балерини. Ти должен проявлять до них бдітєльность не меншу, ніж до животних, не тєряя її при цьом. І путьом свого здоров’я провірять кожну, убіждаясь, чи не заразна бува.
В моїй голові моментально мелькнула здогадка, як я це робитиму, однак я ще миттєвіше прогнав її, щоб не зрозуміти.
– Но... – кажу.
– Швидко поймеш. А ще швидше научишся.
Я ж не знав, чим це для мене обернеться, бо йшлося про балерин нового призову, про які навіть старі не здогадувалися. Бо ніхто не міг здогадуватися, що ще ув школі його прозивали Лярвентієм Падловичем Іберією, бо хто ж тоді міг підозрівать, як його за це високо закине доля судьби.
А почалося все з того, що Політбюро ЦК КПСС засідало, як завжди, з проблем низької якості балерин. Тобто з тієї їхньої особливості, що на сценах вони виглядали дуже привлікатільно, привєтліво танцюючи при цьому.
– А от візьми таку, вийми з куліс, та й роздягни – і побачиш, що там окрім марльової пачки нічого пишного й нема, – доповідав Хрущов. – Бо мистецтво полягає в тому, щоб творить ним ілюзію красоти, а не навпаки. Но якщо хтось цю ілюзію захоче помацять руками, то вона вмить розпадається, лишаясь в пальцях нікому не нуждною крохмаленою ганчірочкой.
А от як це поясниш Вождю?
От я, як ветеринар, кажу: ніяк.
І Політбюро лічно ламає голову, як цього недопустить, бо відчуває: це можуть й полетіти декому голови.
– Ми ж кажного разу одбираїм комісіями черговий призив, – бідкається Хрущов, – і комісія ж кажний раз направляє годних к службі состав гражданок. Но хто ж знав, що в процесі обученія танцювальним мистецтвам вони так безвозвратно худнуть?
– Тебе б туди направить не помішало, – під’юдив його Берія. Натякая на чималу пузатість промовця.
Да, утримуя світову першість в світі з балету на душу населення, ніхто в ньому не знав, яких зусиль це коштувало Політбюру. Яке не знало, що Берійой давно вже виношується план, як ліквідувати таку різницю між відімим і мнімим, но він не поспішав його обнародувать, бо, мабуть, любив попомучати колег.
А полягав він в тому, що треба зробити такий спецназ зі свідомих допризовниць, який не буде себе надто сильно утруждать занятіями й іншою фуетньою, а зосередить свої сили головним чином по зовсім іншому мистецтву, оспіваним в народі популярною грузинською піснею.