На відміну від жанрів, про які йшла мова вище, наше чуття комічного корениться десь у ХІХ сторіччі. Легко підуть «Записки Піквікського клубу» (1837) Чарльза Діккенса, «Легенда про Тіля Уленшпігеля» (1867) Шарля де Костера, «Тартарен із Тараскона» (1872) Альфонса Доде, «Кентервільський привид» (1887) Оскара Вайлда, «Янкі при дворі короля Артура» (1889) Марка Твена. У ХХ сторіччі справу сміху продовжили О’Генрі своїми новелами та Анатоль Франс — романами, серед яких найбільш читабельним досі є «Острів пінгвінів» (1908).
Тут знову ж варто зробити ремарку: легко читати власне гумористичні твори — й зовсім інакше зі сатириками. Гумор підсміюється з людських слабкостей, у той час як сатира кпить з глобальних речей. Останнє спонукає нас глибше аналізувати причини сміху, а це вже робота не для вечірнього читання. Тому Свіфт, Вольтер, Теккерей, Булгаков, у яких сатира домінує, мали б з’явитися хіба далі — на рівні проблемних текстів. Тим часом ХХ сторіччя дало нам веселих Гашека з його «Бравим солдатом Швейком» (1923), Ільфа та Петрова із «Дванадцять-ма стільцями» (1928) та «Золотим телям» (1931), Йогансена з «Подорожжю вченого доктора Леонардо…» (1930), Вудгауза з його Дживсом та Вустером.
Зразком суто гумористичного роману є «Троє у човні (як не рахувати собаки)» британця Джерома К. Джерома. Успіх книжки був колосальним. Чесно, не знаю іншого видання з кінця XIX століття (а це 1889 рік), котре б в сумарному накладі тоді досягло позначки у мільйон примірників. Проте і сама книжка проста, і читати її легко (якщо в перекладі). Секрет, вочевидь, полягає у надзвичайно привабливому образі головних персонажів — троє ідилічно налаштованих джентельменів, які пливуть собі Темзою, потрапляючи хіба у дрібні халепи. Вони не надто відрізняються одне від одного, ці Джордж, Гарріс та оповідач Джей. Це вам навіть не три мушкетери, де в кожного своя історія за плечима та свої окремі перспективи. Тут маємо просто трьох кумедних джен-тельменів і симпатичного пса замість жвавого д’Артаньяна. З пригод Джорджа, Гарріса та Джея виручає не так дружба, а проста удача або й випадковість. Утім, як і четвірка мушкетерів, трійка лондонських денді зі своїм Монморансі може переживати пригоди вічно — скільки б Джером написав, стільки б і читали. Просто чудовий набір анекдотичних ситуацій, в які герої не стомлюються потрапляти. Вже згаданим теж британцям, розважливому камердинеру Дживсу та його панові, дивакуватому жевжику Вустеру, пригод вистачило на кількадесят років. Джером теж пізніше спробував пересадити свої героїв на велосипед, але експеримент вдався не так добре.
Сміх у романі майже завжди виникає внаслідок зіткнення піднесених романтичних очікувань персонажів від подорожі та суворої реальності (наприклад, дощової погоди), об котру автор лупить їхні уявлення. Нам особисто смішно, бо неприємності, по-перше, трапляються з кимось іншим. Якби подібні речі траплялися з нами, ми, може б, і не сміялися. Нам всмак переживати кумедні ситуації, стоячи збоку, а ще краще — сидячи у затишному кріслі з чаєм чи глінтвейном. Словом, чудова нагода потішитися коштом вигаданих осіб, котра нічого не вартує і нічим не загрожує. По-друге, ми бачимо, що персонажам насправді нічого страшного не буде — вони щасливо перетривають цю пригоду й рухатимуться до наступної. Вони незнищенні, як і вічною є їхня історія. З ними нічого не трапиться. Що може бути ефективнішою терапією? Що краще переконує, ніж відчуття, що ми у безпеці? І тоді ми щасливо сміємося.
До речі, майже в один час з романом Джерома з’являється не менш резонансний у нас текст — комедія Михайла Старицького «За двома зайцями» (1883). Правда дивно, що «негативні» персонажі, Проня й Голохвастов, є більш популярними, у порівнянні з позитивними? Цим двом, поміж іншим, у Києві на Узвозі стоїть пам’ятник. І це власне тому, що провінційна баришня Проня та її екстравагантний кавалер більше не позначають те, на чому хотів наголосити своїм текстом їхній творець. Це вже не деградовані особистості, якими він їх прагнув зобразити. Проня з її приданим, що таки піде заміж, як не тепер, то в четвер, Голохвастов, що виплутається з будь-яких халеп, — для всіх вони також просто веселі, кумедні персонажі, з якими нічого не трапиться.