Стиль, добре поставлена мова вартують дуже багато. Читачі можуть кинути книжку через недоліки вислову, навіть не дійшовши до зав’язки інтриги. Редактори — це окрема видавнича каста, давній цех з власною етикою та ритуалами. Чудово, що професійних редакторів зараз більшає (о, моя редакторко, коли читаєш ці рядки, — усміхнись і подумай про вічне!).
Що ж стиляги? Був колись в СРСР такий неформальний молодіжний рух: одягались яскраво-кітчево: штани-дудочки, ту-флі-лодочки. Спадкоємці денді попередніх століть. До чого тут вони? Стиль, стильність можуть бути викликом. Особливо тоді, коли довкола все нудно, сіро й на деталі ніхто не звертає уваги. У літературі деталь важить, і стиль як доладна сукупність деталей важить теж. Я там раніше рекомендував безжально покидати нецікаві книжки — а погано написані хай нам краще хтось коротко перекаже.
Складність стилів: приблизна кореляція
Сказати, що твори в одному стилі читати складніше, ніж в іншому, можна лише із певною натяжкою. Майже напевне знайдуться романтичні тексти, котрі сприймати та читати важче за деякі пізніші, що звикло асоціюють із модернізмом. Наприклад, щоб освоїти «Люцинду» одного із чільних романтиків Фрідріха Шлеґеля, треба докласти більше зусиль, порівняно з «Великим Ґетсбі» Френсіса Скотта Фіцджеральда або стилістично доволі прозорими текстами Гемінґвея чи Ремарка.
Тому подана нижче табличка умовна, проте це не позбавляє її загальної логіки. Як я вже згадував: за останні півтори тисячі років техніки письма ускладнюються, а тому більшість творів авторів XVIII сторіччя будуть таки виглядати наївнішими, ніж «Улісс» чи «Замок». Навіть постмодерні романи, які називаю кентавричними, бо в них, як правило, змішано два жанри (наприклад, історичний роман та детектив), складніше читати, супроти реалістичної прози сторічної давнини. Хоч постмо-дерністи, на відміну від просто модерністів, дбають про більш традиційний сюжет, «подвійне дно» у їхніх текстах все одно залишається.
Тут подані теж не всі ті жанри, про які вже йшла чи буде йти мова. Ця табличка має на меті, насамперед, хоч краплю співвіднести запропоновану перспективу поступового нарощування складності читання із традиційною літературознавчою термінологією.
IV. Битва з Рембø: важке читання
У цьому розділі мова про тексти, які читати об’єктивно важко. Здебільшого, якщо ми стикаємося з подібними творами, нам хочеться відкласти книжку й повернутися до чогось більш стравного — де про нас, читачів, подбають, де стрімкий сюжет на багато пригод, карколомні колізії та гостра кульмінація, що вирішує конфлікт. Література — це цікаві історії. Але хто сказав, що акценти не може бути зміщено? Що як нам розкажуть історії не так цікаві, як важливі. Людський досвід різний. Що як нас занурять у чужі думки про суворі та сутнісні речі — віру, вірність, боротьбу, самотність, кохання, чекання і смерть, але на цей раз говоритимуть прямо, без прикриття фантастичними сюжетами і символіки апокаліптичних притч? Просто так, як це буває у дійсності. Є проза (і трохи поезія), пронизана свідомою відповідальністю за наше життя, де виникають проблеми, які можемо чи й маємо вирішити, не тікаючи в умовності сюжетів. Ми не чекали такого від літератури? Але в літературі це також є.
З іншого боку, що як автор чи авторка принципово не хочуть розповідати свої історії легко? Їм, можливо, взагалі не залежить на цілісності розповіді. Не це основне. Що як вони прагнуть продемонструвати нам, насамперед, власну словесну майстерність — навіть еквілібристику, коли граються словами, аби показати гнучкість мови або навіть просто нас подратува-ти? Трапляється й таке. І подібні тексти теж не будуть легкими для сприймання.
Словом, цей розділ про літературу, що вимагає від нас цілком свідомого підходу: ми тут більше думаємо, зважуємо, розгадуємо складніші ребуси. Такий досвід читання також потрібен. Особливо, якщо ми хочемо колись вийти на вищий рівень розуміння літератури. Окрім всього, саме тут найбільше дізнаємося про життя-як-воно-є. Без прикрас і вивертів. Бачимо правду, як би дивно це зараз не звучало. Справжній хід колишніх подій може нам повідомити історична монографія, проте плин почуттів та вражень здатна, нехай навіть гіпотетично, відтворити лише художня література.
1. Золя і смак Франції. Навіщо читати реалістів?
Ядром майже усіх шкільних програм з літератури є об’ємні реалістичні твори сто-двохсотлітньої давнини. І майже завжди для всіх поколінь читачів вони виглядають незносно нудними. Чому так? І що з цим парадоксом робити?