Єдине, що хочу тут сказати, — складні тексти ніколи не матимуть лише однієї інтерпретації. Власне, кількість та різноманіття інтерпретацій, які дають змогу розгортати текст, слугуватимуть свідченням його глибини та важливості. Звісно, цілком можна собі уявити, як вправні літературознавці додумують речі, яких не те що автор не мав на увазі (як ми вже знаємо, це не головне — чого хотів автор), а яких у тексті реально немає. Еко називає такий казус надінтерпретацією. Чи можемо ми знайти в поезіях Шевченка елементи буддистського вчення?
Зараз на подібні провокації дивляться ліберальніше: навіть найсміливіші тлумачення все більш ризиковано назвати «не-правильними», проте не всі з них будуть виправданими — не з усіма ми беззастережно погодимося. У всіх випадках фінальним критерієм утвердження інтерпретації повинен виступати текст: Мені здається, я не знаю, // А люде справді не вмирають, // А перелізе ще живе // В свиню абощо та й живе, // Купається собі в калюжі, // Мов перш купалося в гріхах… Нові покоління літературознавців цілком здатні помітити навіть у класичних текстах нюанси, на котрі раніше не звертали уваги. Проте нам зараз вартує знати одне: дослідники літератури — це не фріки, які неясно чому копирсаються у листах чи щоденниках автора або колекціонують його листівки з мандрівок. Все це для того, щоб краще зрозуміти його добу, його життя, щоб, у підсумку, дати глибші інтерпретації його текстів (або її — жінок це теж стосується). Добрі літературознавці цікаво пояснюють і прояснюють. Ну, принаймні мали б.
Це лише розширить межі й масштаб нашого читання. Крім Кафки, у нас буде Беньямін (його есе так і називається — «Франц Кафка»); крім Джойса, будуть Юнг, Еліот і вже згаданий Еко («Поетики Джойса»). У цьому, власне, відповідь на головне питання книжки: класиків читають на самоті, але ніколи не наодинці. Треба дозволити знавцям допомогти нам у нашому читанні.
V. Як зрозуміти кафку? Надважке читання
Вас ніколи не проймала дрож від погляду на давні архітектурні споруди? От стоїш серед Софії Київської або Айя-Софії у Стамбулі й усвідомлюєш, що тисячу років тому люди тут теж молилися і споглядали ті самі мозаїки та фрески. Або перед Колізеєм, нехай від нього лише поруйнований каркас без мармуру, але ж 2000 років як збудовано. Хтозна, які вони точно були, ті давні римляни, як дивилися на світ і про що думали, проте велич споруди вражає. Що вже казати про Велику китайську стіну, Акрополь чи, тим паче, піраміди Перу, Мексики або Єгипту — там історія ще довша. Утім, і значної давності не потрібно: потужні будівлі самі по собі викликають захват. Навіть якщо це тривіальні хмарочоси із дзеркальною поверхнею. Сонце і простір — все, що потрібно людині, як писав Ле Корбюзьє.
Наймогутніші з книг викликають такий самий трем. Дочитайте «Улісса», перегорніть останню сторінку, заплющте очі й усвідомте, що ви зробили. Для кого це пустий звук, аж туди ніколи не дочитає. А хто дочитав — побачите: світ зміниться назавжди.
Звісно, собор зі собою коханим (коханою) теж можна просто заселфити й кинути в інстаграм — це так само елементарно, як і купити три томи «Людини без властивостей» й поставити за собою на полицю. Але зайти всередину собору, наприклад, готичного, відчути повільний плин часу в ньому, послухати його тишу — це як прожити сюжети По або того ж Кафки. Ясно, що випити віденської кави зі штруделем у легендарному Café Central — приємно і навіть благородно, проте Відень має значно престижніші культурні виміри: Штраус, Моцарт, Фройд і Брейгель в «Альбертіні». Врешті, культура доповнює й гастрономічні інтер’єри: хіба мало охочих посидіти за столиком Гемінґвея в паризькому Closerie des Lilas?