Данте закриває Середньовіччя й відчиняє двері Ренесансу, але ще раніше маємо п’ятірку знакових поем, щоправда, анонімних: це британський «Беовульф», французька «Пісня про Роланда», іспанська «Пісня про мого Сіда», німецька «Пісня про Нібелунгів» та збірка скандинавських саг «Старша Едда».
Після Данте ще два більш відомі в історії літератури твори — «Лузіади» португальця Луїса Камоенса (1572) та «Втрачений рай» британця Джона Мілтона (1667); й от уже Ґете замикає епоху великих поем своїм «Фаустом» (1832)[4]. Невже все це конче необхідно прочитати?
Я б сказав так, але тільки не в школі. Звісно, там повинні дати уявлення про всі ці направду величні твори, як мають розповісти і про головні тексти національного канону (тут вже у кожної культури свій). Але повне прочитання архаїчних поем чи давніх романів у юному віці точно не на часі. Інша справа — ми з вами. Адже позаду залишилися реалісти і абсурдисти — нема нічого кращого, ніж після ломимозкових експериментів Роб-Гріє повернутися до Гомера чи розкішних терцин Данте. Знову ж, тепер ми читатимемо більш свідомо, можливо, з коментарем або навіть звернувшись перед тим до праць дослідників, що допоможуть нам зрозуміти справжні глибину Дан-тового пекла та масштаб Мілтонового розпачу.
Наприклад, не складно знайти, хоча складніше осмислити 8 томів «Історії античної естетики» Олексія Лосєва, почали перекладати «Історію європейської цивілізації» за редакцією Умберто Еко («Греція» та «Рим» уже з’явилися у перекладі), іншими мовами можна відшукати «Історію цивілізації» Віла Дюранта (11 томів). Підкачати читацькі м’язи допоможуть праці Йогана Гейзинги, Жака Ле Ґоффа та Роберта Курціуса про Середньовіччя, про Ренесанс — Михайла Бахтіна, а далі — Фернана Броделя. Коментарі майже до всіх більш знакових літературних творів продукував і продовжує продукувати професор Єльського університету Гарольд Блум (це його перелік важливих текстів я кладу в основу прикінцевого списку рекомендованої літератури).
О так, якщо ми бабахнемо томик «Середньовічної уяви» Ле Ґоффа, а потім ще відповідний розділ із «Західного канону» Гарольда Блума, плюс зайдемо на Digital Dante — сайт Колумбійського університету, присвячений творчості відомого італійця, а вже після того сядемо читати «Божественну комедію», наш досвід ознайомлення із цим текстом фундаментально зміниться. По-перше, буде значно зрозуміліше, а далі — цілком можливо, нам буде достатньо цікаво, щоб дочитати до кінця (не секрет, що більшість читачів Данте зупиняються у «Пеклі», так і не добравшись до «Чистилища» та «Раю»).
Сленговий фразеологізм «показати клас» означає продемонструвати зримі переваги порівняно зі звичним загальним рівнем. Класики — це автори й авторки, переваги яких не викликають сумніву або у всіх, або принаймні у фахових дослідників. Проте й ми можемо сягнути класності їхнім коштом — якщо демонструватимемо не лише знання їхніх текстів, але й їх глибше розуміння. З іншого боку, чому б не перетворити отаке заглиблення у Данте на тривалий непоспішний процес підготовки та уважного читання? Це була б гарна мандрівка й з хорошими провідниками. Більшість із нас, майже напевне, колись бралися за «Божественну комедію», але чи сприйняли цей текст належно? Насправді, ми визріваємо для читання класики з часом. Спробуйте «Чистилище» тепер — воно здатне вразити:
Солодкий колір східного сапфіру
Зливаючись під першим небом цим
З прозорістю надхмарного ефіру
Всю радість повернув очам моїм[5].
До речі, про ще одне значення граматичного кореня, яким я тут без упину жонглюю: суспільні поділи відповідно до майнового стану чи наявних титулів зараз вкрай умовні. Спадковий імператор екзотичної країни десь у джунглях важить куди менше, ніж голова великої корпорації; з іншого боку, навіть наймогутніші з корпорацій не захищені від терористичних чи хакерських атак, й мобільність сучасних зловмисників значно вища, ніж у середньовічних розбійників. У багатих містах відчувають нестачу питної води, а в крижаній пустелі біля юрт встановлюють параболічні антени. Реальність змінюється й уявлення про класове суспільство теж, проте один клас все ж залишається — прошарок начитаних, культурних людей, до якого усі ми прагнемо належати. Майновий вимір у нього також, поміж іншим, є: дві основні речі — книжка і кава (шалено перепрошую охочих до чаю та інших читацьких напоїв).
2. Модернізм і серце літератури: Пруст, Кафка, Джойс, Вулф
Література 20-х років ХХ сторіччя досі є піковим досягненням нашої європоцентричної цивілізації у цій царині мистецтва. Це насправді наслідок розвитку письменства у попередньому ХІХ сторіччі, яке дослідники з повним правом називають літературним — до візуального повороту, що стався з появою фотографії та кіно, найбільше змістів продукувала саме література. (Тепер це питання: чи аж так домінує візуальне у нашій з вами сучасності, чи поява мережі таки урівняла в можливостях різні способи подачі інформації, зокрема й естетичної.)