Європейський модернізм — це багато імен, проте, щоб відчути його глибину та особливу могутність, не можна оминути романи Сомерсета Моема (вони тягучі, як смола, непоспіш-ні та виважені), Макса Фріша, Фрідріха Дюрренматта, Ґюнте-ра Ґрасса і, звісно ж, королеви психологічної інтриги — Айріс Мердок. Головною брилою, яку треба посунути, перш ніж звернутися до ядерних (навіть термоядерних) модерністів 20-х років, є Томас Манн, перший роман якого «Будденброки» не складний і навіть нудний: він написав його у свої 26 й ще особливо не мав що сказати, хоча книжка вийшла резонансною. Дорослим Томасом Манном оволодівають у чотири етапи: спершу читаємо його новели, включно з найбільш геніальною — «Смерть у Венеції» (не їдьте у Венецію, не прочитавши цей текст і, на доважок, «Перверзію» Юрія Андруховича). Далі берімося до вже значно складнішої «Зачарованої гори», яку добре читати паралельно з повістю Миколи Хвильового «Са-наторійна зона» — проблематика подібна: стільки зневіри є добрим щепленням проти зневіри. Третій етап знайомства з Манном майже неможливо подолати — це чотиритомна епопея за мотивами Старого Заповіту «Йосип та його брати». Врешті, ковтнувши біографічний роман із життя Ґете «Лотта у Веймарі», боязко підходимо до шедевру Манна «Доктор Фаустус», в якому він кидає виклик вже зрозуміло кому. Якщо ж нам стане сутужно упродовж нашої читацької боротьби з цим геніальним німцем, можемо трохи розвіятись, взявши до рук тексти його брата Генріха Манна — сатиричну трилогію «Імперія» (в оригіналі гарно звучить — Keizerreich!), та еротико-гу-мористичні байопіки «Молоді літа короля Генріха IV» та «Зрілі літа короля Генріха IV».
Безпосереднім тригером доступу, рубильником, що вмикає лампи нашого розуміння чільних класиків модернізму, поперед Кафкою, є Борхес — незрячий Цербер-охоронець літературного потойбіччя, пухнастий кролик-провідник у країну літературних див. Аргентинець Борхес, доглядач і директор національної бібліотеки, що пише свої фантасмагорії, доки не сліпне — який кращий знак ми можемо мати, аби зрозуміти, що в таких текстах дивляться не звичним, а внутрішнім зором? На старості Борхес не бачив, але насправді він побачив усе.
То як нам їх читати, оцих чотирьох особливо небезпечних? Як вилущувати сенси з багатоликого й багатомовного хаосу їхніх текстів? Думаю, відповідь дав Джойс, надрукувавши невелику новелу імені себе коханого — «Джакомо Джойс» (так його кликали в Італії, де він перечікував Першу світову). Саме друк новели важить, бо це зроблено концептуально: після кожного абзацу залишено більші чи менші проміжки — це автор так попереджає, скільки читачам варто витратити на продумування прочитаного. Тобто звичне подолання десяти сторінок і долання такої ж кількості сторінок цієї новели — речі нетотожні. Швидкість читання тут справа другорядна, порівняно зі швидкістю думання. Повільно їх варто читати, непоспішно.
Проте самого Джойса я би починав не з «Джакомо…». Його збірка оповідань «Дублінці» надрукована того ж 1914 року, що й новела, проте написана раніше і значно спокійніша стилістично. Її модерність помітна хіба в незручних, насамперед для тогочасної ірландської публіки, темах — трохи непристойних натяків, але найгірше, що співвітчизники постають у текстах доволі корисливими, банальними, щоб не сказати тупуватими, чи просто алкоголіками. Натомість, написаний увесь цей «пасквіль» на тогочасну ірландську дійсність (принаймні так їх сприйняли) у доволі виваженій реалістичній манері, хіба з деякими спробами глибшого психологізму. Ще нема потоку свідомості — «Джакомо…» це вже воно. Ця новела, прочитана після «Дублінців», найкращий спосіб зрозуміти (миттєво!), чим модернізм відрізняється від реалістичного письма. Рівночасно це гарний вступ до справжнього Джойса: далі можна братися за роман-спогад з юнацьких років «Портрет митця замолоду», а якщо він вже позаду, то ми готові. Можна після січневих свят запланувати собі по главі на кожен місяць і до Різдва наступного року розмірено та без паніки прожити «Улісса». «Фінне-ґанові поминки», пізній роман 1939 року (з’явився за два роки до смерті автора), — це вже для вибагливих. Тут адекватних перекладів просто немає; він навіть не чистою англійською написаний. Щоб не мати справи з мовою колонізаторів, колишній секретар Джойса, теж ірландець, Семюел Беккет почав писати французькою, а сам Джойс в останньому романі спробував витворити супермову, змішавши англійські, ірландські та давньокельтські корені. Там ребус не просто в кожному реченні — у кожному слові. Абзац на тиждень — нормальний темп. З кількома словниками. І стомитеся так, наче носили ву-гілля в ірландських шахтах. Кажуть, хтось із молодих наших перекладачів узявся за цей текст. Що ж, ádh mór.