До рівня Джойса, думаю, наближається хіба найбільш талановитий з цієї когорти, таємничий (бо ховається від фанів та преси) та культовий Томас Пінчон. Його романи 60-х років «V», «Виголошують лот 49» — чудові приклади культурологічної гри з дрібкою конспірології, на яку тоді хворіли багато хто, скажімо, Вільям Берроуз чи Філіп К. Дік. У тій же манері Пін-чон написав і свій найвідоміший роман — «Райдуга гравітації». Ну, це щось, якби Джойс писав кіберпанк.
Утім, серед американських постмодерністів є й справжні (звісно, тут багато смайлів, що виражають веселий скепсис щодо проголошуваних мною остаточних присудів). Але ті хлопці вигадали, використали і активно осмислили один із основних прийомів постмодерної прози, до використання якого, скажімо, Джон Фаулз — один із основних європейських постмодер-ністів — прийшов суто інтуїтивно. Батько-зачинатель прийому Вільям Говард Ґесс назвав це металітературою: роман про те, як пишуть роман, де головним персонажем, насправді, є сам текст. Або ж це книжка, що дає іншу (як правило, веселішу) версію давнішого тексту. В американців найбільш яскравими прикладами такого типу письма є романи «Білосніжка» Дональда Бартельма та «Химера» Джона Барта. Цікавими у цьому ж контексті є оповідання Роберта Кувера. Взагалі, цих трьох, а також Пінчона, Курта Воннеґута і Джозефа Геллера об’єднують в американську школу чорного гумору. Так що їхні тексти ще й стрьомно-дотепні.
У цьому сама суть постмодернізму: якщо митці модерного світогляду намагалися тематично, формально настроєво оновити літературу (а з нею й увесь світ), то люди епохи пост новаторства сприймають скептично — просто більше не реагують зі щенячим захватом на винаходи столітньої давнини, поміж іншим і мистецькі. Прориви та порятунки, з цієї точки зору, — це хіба варіанти засліплення. Тож якщо ми й так повторюємо давніші сюжети, давайте робити це демонстративно та з гумором, нехай навіть і чорним. Постмодернізму відтак чужі апломб та амбіція — хіба легкі форми снобізму чи й навіть втоми від надміру, так, саме надміру, а не браку, знання і творчої оригінальності. Йозеф Кнехт — майстер гри в бісер з однойменного роману Германа Гессе — полишає коло елітарних знавців, щоб встановити контакт із профанним світом довкола. Сам Гессе витає десь ближче до сфер магічного реалізму, проте жест, який він описує, — цілковито постмодерний. Вмієте сказати складно? А тепер скажіть просто.
Європейський постмодерний роман якраз дуже добре дотримується цієї вимоги — починаючи від Джона Фаулза, вочевидь. У 1963-у цей на той час 37-річний британець з невеликого містечка на південному сході Англії друкує свій перший роман «Колекціонер». Це нормальна така історія маніяка, що викрадає дівчину своєї мрії й зачиняє її у підвалі закинутого будинку — можна уявляти собі як попередній текст до «Мовчання ягнят» або кліпу Крихітки «Де ти знайдеш такого ангела, як я?». Просто і сердито: маніяк з фотоапаратом, дівчина з вищою освітою, дещиця еротики, холодний жах розпачу жертви — роман настільки швидко став бестселером і настільки бестселером, що Фаулз зміг купити собі будинок (цього разу на південно-західному узбережжі) й більше не перейматися заробітком. Британські гонорари такі британські, звісно.
Але роман простим та глупим не був. Там багато натяків на Шекспіра, якщо хто помітить, міркувань про мистецтво та психологію, врешті — історію спершу оповідає маніяк, а потім його обраниця. Це і є базова формула постмодерного роману: два в одному — просте і складне разом, але друге необов’язкове. Більшість із захватом прочитала «Колекціонера» як звичайний трилер. Екранізація, до речі, була майже миттєвою.
За два роки після першого успіху Фаулз видав роман «Маг». Комусь це трішки дивна мелодрама про молодого вчителя, в якого роман (і секс) з дівчиною із Австралії. А потім він їде в Грецію. Там — вілла ексцентричного багатія Кончиса, де що тільки не відбувається. А ще — дівчата-двійнята, такі ласкаві, що не знаєш, котру вибрати. Словом, перемагає справжнє кохання. Все, як має бути. Але чого лише не напхано у той текст! Там маса алюзій від античних міфів до поетів модернізму (Шекспір інклюдед, куди ж без нього?). Там підступні виверти сюжету, про які не можу говорити, бо поруйную читання. І незалежно від того, чи сподобається фінал, ми маємо шанси піти значно глибше простої багатотрикутникової історії. Й інші його романи такі: «Деніел Мартін», «Мантисса», «Личинка» — любовні, еротичні, містичні та готичні сюжети на поверхні й інтелектуальна глибина для охочих пірнати.