Так навіть можна заснувати легенду чи створити артефакт. Мій примірник «Імені троянди» читали майже півтора десятка осіб. І кожен/кожна щось у ньому позначали, креслили чи навіть малювали. Книжку заливали чаєм та кавою, її сторінки пожовкли й стали підозріло глевкі на дотик. Її двічі губили, але потім вона поверталася у ще густіших татуюваннях читацької уваги. Я вже й забув, хто й що позначав там, — упіз-наю лише свої позначки серед сотень інших, але варто розкрити цей том, й він починає промовляти до мене голосами друзів, багато з яких тепер за тисячі кілометрів звідси.
Старі покреслені книжки, відтак, мають додаткову цінність: це не лише бліц-конспекти сюжету, але й різновид читацького щоденника чи й щоденника взагалі. Дивуєшся інколи, переглядаючи колись прочитане: чому я тоді підкреслив оцю фразу й чому не помітив оту? Втім, багато гарних епізодів зберігатимуть свій шарм завжди: «Тієї осені ми пережили за містом так багато щасливих днів, що із сьогоднішньої перспективи весь той період зливається в суцільну приємну смугу з нечіткими краями. Під Гелловін пожух останній впертий дикоцвіт; вітер став дмухати різкими поривами, засипаючи сіру й брижувату гладінь озера жовтим листопадом. У прохолодні пообіддя, коли небо, яким мчали хмари, набувало свинцевого кольору, ми залишалися в бібліотеці і, щоб зігрітися, розпалювали в каміні невеликий вогонь». Це з «Таємної історії» Донни Тарт — трилера, який неминуче втратить гостроту інтриги, коли книжку буде дочитано до кінця. Навіть зараз, коли до фіналу лишається яких 100 сторінок, мені кортить повернутися на початок, де все ще так таємниче та затишно. Але простором більшої частини роману вже розкидані маленькі прапорці, що сигналізують про важливі чи цікаві, чи просто милі речі, які помітив і пережив. Яскраві фотографії далекої реальності, де ти був і де тобі було добре.
Небезпека — у всьому цьому криється неабияка небезпека. У цікавому чи/і гарно написаному тексті хочеться підкреслювати майже все. Він перетворюється на якусь подобу почерканої диригентом партитури складної симфонії на сотню інструментів. І взагалі потім важко читати без олівця, не підкреслюючи зовсім. Кажуть водії, що пересідаючи з авто із механічною коробкою передач на автоматику, де є лише газ і гальма, але немає зчеплення, ховають одну ногу під сидіння, щоб вона не сіпалась, рефлекторно шукаючи третю педаль. З бажанням підкреслювати інколи треба боротися, адже таки не всі деталі важливі. Утім, це не катастрофа: є книжки, де рішуче нічого запам’ятати не хочеться й ні над чим потім думати. Проте навіщо нам такі книжки?
Олівець, який тепер майже ніколи не буває простим, а завжди відсилає до якоїсь асоціації, легко інтегрувати в процес атмосферного непоспішного читання. Якщо лежимо у шезлонгу на березі лінивого моря, то чом би не почеркати у книзі трохи мудрих думок? Але значно більшою мірою активне читання пасує академічній сфері, де з текстами працюють глибше і постійно. Студенти починають з веселих стікерів та маркерів, а далі часто залишається тільки суворий олівець. На відомій фресці Рафаеля «Афінська школа» в центрі античної Академії ведуть суперечку Платон з Арістотелем. В них у руках — вже написані книги: діалог «Тімей» та «Нікомахова етика». Але на передньому плані все ще кипить робота: у Боеція, Піфагора, Парменіда і Геракліта — стилоси. Вони посилено пишуть або черкають тексти, не помічаючи, що вже давно потрапили у вічність. Малий олівець дозволяє приєднатися до розмови, що струмує в літературних чи наукових текстах віддавна. Затяті читачі всюди тягають за собою книжку, а найзатятіші — ще й олівець.
Рекомендована система знаків
Звісно, перше, що ми робимо, коли працюємо з текстом, — це підкреслюємо. Але для кращої виразності завжди хочеться ставити позначки на берегах. Інколи там взагалі пишуть короткі репліки, вступаючи в діалог чи суперечку з автором, але маркувати умовними знаками значно економніше. Врешті, символи можуть бути зовсім іншими. Варто виробити власну систему знаків.