Ви берете газету (бажано ту, яку свого часу відклали, щоб потім почитати чи перевірити якусь таблицю), загортаєте в неї ножі – і до дверей.
– Ти куди?
– Точити ножі.
– На всю ніч?
– Чому на всю?! Незабаром повернусь...
– То хіба їх не можна точити дома? Он скільки брусків і наждаків понакуплювали!
– Петро Семенович обіцяв поточити на заводі, усі разом, електролізом. Щоб ти не мучилась. І метал не стирається, і ножі... волосінь на льоту ріжуть...
Ви прихоплюєте м'яту п'ятірку (без півлітри якось незручно людину турбувати) і йдете до Петра Семеновича.
Після того, як уже в пляшці залишиться остання крапля, ви кажете:
– Ну, мені, здається, пора. Засидівся...
– Та ти що! У мене ще й своя пляшка є...
– Ну, хіба що... Але так, по одній... На коня... і додому... А то жінка... Ти ж знаєш мою жінку...
– Вони всі однакові, – спокійно каже Петро Семенович, а ще спокійніше розливає по фужерах. – Вони нас ніколи не розуміли... Ну, поїхали... Запивай з чарки...
– Ух, – кажете ви. – Міцна. Мабуть, власного виробництва! Така коня з ніг звалить...
– Ти закусюй, закусюй. Огірочками. Ювілейні... Маємо скоро срібне весілля відсвяткувати... Ну, то як, ще по одній? ..
– Ні, – підводитесь ви.
– По маленькій. А запивати з фужерів цього разу будемо. Навпаки...
– Мені, розумієш, ще дома ножі треба поточити, Жінка просила.
– Ножі?! Дивак. Принось мені їх, я на заводі... Не ножі матимеш, а бритви... Ти їх випадково не приніс?
– Випадково, здається, поклав у кишеню... Зараз подивлюсь... Точно є... Мабуть, жінка підсунула...
Ви подаєте йому згорток, він бере, потискує вам руку й питає:
– Треба терміново? ..
– Та бажано. Уже з півроку жінці обіцяв...
– Ну, так завтра увечері приходь.
Наступного вечора, прихопивши із «загашника» (є така у кожного мужчини засекречена невеличка кишенька, що знаходиться в лівій верхній частині штанів під поясом. Жодна жінка про існування цієї кишеньки не знає і не догадується. Принаймні так думають чоловіки) ще одну п'ятірку, мчите до товариша.
– Ну як, наточив? – ще з порога гукаєте ви, навіть забувши привітатись.
– Аякже! Роздягайся. Знайомся. Мій товариш і точильник твоїх ножів.
Ви потискуєте руку своєму точильнику. Нашвидкуруч випиваєте дві-три чарчини і мчите, як ніколи, додому.
– Ось, – кажете ви так, ніби нарешті купили дружині отой золотий годинник, що обіцяли їй ще в день одруження. – На! ! !
– Що це? – злякано, щасливо, заінтриговано бере вона в руки газетний згорток.
– Ножі! Не ножі, а леза... Наточив.
Вона з цікавістю розгортає газету, дивиться спочатку на ножі, тоді на вас і з острахом запитує:
– Що ж ти наробив?!
– А що? – в свою чергу перепитуєте ви. – Наточив ножі!
– Це ж срібні ножі. Десертні. Хто ж срібні ножі точить?!
– То точи сама! ..
Найкраще ножі точити самому. Об камінь… Біля порога…
__________________
ЯК ДОГЛЯДАТИ ЗЕВСА
Здавалося, я вже добре вивчив своїх сусідів. Якщо вони мені пропонували виїхати з ними на лоно природи, то я знав: заодно прихоплять свої килими, і на одній з галявин Кончі-Заспи чи Пущі-Водиці мені доведеться їх вибивати.
Коли ж вони запрошували в село, до батьків Філарета Карловича (так звали мого сусіда), то я знав: це означає, що звідти я на своїй спині тягтиму картоплю та іншу городину.
– Анатолію Денисовичу, – телефонували вони мені. – Вам не потрібні дієтичні яєчка, зелений горошок, розчинна кава і мандарини?
– А що?! – насторожувався я.
– Якщо вам щось треба, то, будь ласка, приїжджайте. У нас дають.
І я їхав, хоч знав: на мене знову чекає якась несподіванка. Я купував потрібні мені продукти і, коли збирався вже додому, чув позаду себе єлейний голос Марії Павлівни (так звали мою сусідку – дружину Філарета Карловича):
– Анатолію Денисовичу, чи не були б ви такі люб'язні заодно і наші продукти прихопити? Ми, знаєте, трохи затримаємось на роботі...
– Що ж, люб'язність за люб'язність, – ніяково посміхався я, брав їхній саквояж і все це, підриваючись, ніс додому. «Віслюк, бевзь, ідіот», – кляв я сам себе і в душі давав слово, що це буде востаннє. Навіть з квартири не вийду, не переступлю поріг. Хто тягне, того поганяють.