І пішло Слоненя через усю Африку, гойдаючи та махаючи хоботом.
Коли йому кортіло поласувати фруктами, воно зривало їх просто з дерев, а не чекало, поки вони самі впадуть на землю, як робило раніше.
Коли йому докучали мухи, воно ламало гілку і, наче віялом, відганяло їх.
Коли ж нестерпно пекло сонце, воно набирало грязюки й робило собі з цієї каші-кваші приємно-прохолодну шапку аж до вух.
А коли Слоненяті ставало сумно в час довгої подорожі по Африці, воно наспівувало в хобот пісеньки, і спів його лунав гучніше за десять мідних сурм.
Отак-то, моє серденько!
Слоненя навмисно збочило з дороги, щоб розшукати товсту Гіпопотамиху (не ту, яка була йому тіткою), і добре відлупцювало її своїм хоботом. Отак воно й упевнилось, що Скелястий-Перістий-Удав-Пітон сказав йому чистісіньку правду.
Дорогою Слоненя ще й позбирало всі лушпайки з динь, які розгубило, йдучи на Лімпопо, бо Слоненятко це було дуже охайне.
І от нарешті одного темного вечора повернулося Слоненя до своїх любих родичів. Воно скрутило у бублик свій хобот і мовило:
— Як поживаєте?
Всі були дуже раді бачити його, і всі в один голос сказали:
— А йди-но сюди, ми ще надаємо тобі ляпасів за твою невситиму цікавість!
— Пхе! — сказало Слоненя. — Певно, ніхто з вас і не знає, як треба по-справжньому давати ляпаси. А я от знаю і зараз вам покажу.
І Слоненя розкрутило хобот і так уперіщило ним двох своїх любих братиків, що ті аж ногами накрились.
— Ой лишенько! — заверещали вони. — Де це ти навчився так битися і що ти зробив із своїм носом?
— Це Крокодил з берегів величезної брудно-зеленої, мулко-грузької річки Лімпопо нагородив мене таким носом, — сказало Слоненя. — Я спитав, що він їсть на обід, і він мені натяг оце носа.
— Та й негарний же він у тебе, — озвався його дядько, волохатий Павіан.
— Хай буде так, — сказало Слоненя, — зате він дуже корисний.
І воно вхопило свого волохатого дядька Павіана за волохату ногу та й посадовило його в осине гніздо.
Потім це негідне Слоненя по черзі почало бити всіх своїх любих родичів і доти їх било, аж поки їм дух забило, і всі вони страшенно здивувались.
У довгоногої тітки Страусихи воно висмикало все пір’я з хвоста.
Довготелесого дядька Жирафа воно спіймало за задню ногу і протягло його крізь колючий терновий кущ.
Своїй товстій тітці Гіпопотамисі воно дмухнуло й гукнуло у вухо, коли та по обіді задрімала в болоті.
Та нікому воно не дозволило чіпати пташку Колоколо.
Отак-то, моє серденько!
Нарешті Слоненя так допекло всім своїм любим родичам, що вони наввипередки побігли до величезної брудно-зеленої, мулко-грузької річки Лімпопо, порослої деревами, які нищать лихоманку, щоб і їм Крокодил поробив нові носи. А коли вони повернулись додому, то вже ніхто з них ніколи не бився.
І відтоді, моє серденько, усі слони, яких тобі доводилось бачити, й усі ті, яких тобі ще не доводилось бачити, мають точнісінько такі ж довгі хоботи, як і в отого Слоненяти, що ходило до Крокодила на річку Лімпопо.
ЯК У ЛЕОПАРДА З’ЯВИЛИСЯ ПЛЯМИ
В ті часи, коли всі звірі були, як на диво, лише одної масті, Леопард жив у місцевості, що називалась Високим Степом. Запам’ятай, моє серденько: то був не Низький Степ, і не Рунистий Степ, ба навіть не Кислий Степ, а винятково голий, гарячий, сонячний Високий Степ, де виблискував тільки пісок та піщаного кольору скелі та ще подекуди стирчали кущики піщано-жовтої трави.
А ще жили там Жирафа, Зебра, та кудлата антилопа Канна, та гвинторога антилопа Куду, та прудконога антилопа Ліра. І всі вони були винятково жовтувато-бурувато-піщаної масті. Але серед усіх них, як виняток серед винятків, найжовтуватішо-найбуруватішо-найпіщанішим був Леопард, і був він схожий на сірувато-жовтувату велику кішку, і просто-таки винятково зливався з жовтувато-сірувато-буруватим Високим Степом, — така ото була в нього масть. І це дуже шкодило Жирафі, Зебрі та всім іншим тваринам. Бо ж він, бувало, заляже за першим-ліпшим жовтувато-сірувато-буруватим каменем чи за кущем високої трави, і коли Жирафа, чи Зебра, а чи кудлата антилопа Канна, чи гвинторога антилопа Куду, а чи тендітна лісова антилопка, а чи плямиста степова антилопа пробігали мимо, він лякав їх до смерті і частенько вкорочував їм стрибучо-скачуче життя.