Б. (Кокетливо і тихим голосом) Так! Так! Так! Так!
П. Це, як сон!
Б. (Реаґує) Слухай, Перлімпліне, замкни балкони, бо скоро повстають люди.
П. Навіщо? Ми виспалися, і тепер ходім поглянути на схід сонця... Не хочеш?
Б. Так, але... (Сідає на ліжко).
П. Я ніколи не бачив сходу сонця... (Беліса, втомлена, паде на подушку) Ти знаєш, признаюся, що мене зворушує! А тобі не подобається? (Іде до ліжка) Белісо... ти спиш?
Б. (Крізь сон) Так.
(Перлімплін, навшпиньки, накриває її червоним плащем. Сильне, золоте світло ллється крізь двері. Зграї паперових птахів пролітають над балконами під звуки ранкових дзвонів. Перлімплін сідає на край ліжка).
П. Кохання, кохання,
зранене кохання.
Зранене коханням, що втекло.
Зранене,
убите коханням.
Скажіть усім, що це був
соловейко.
Битва з чотирма лезами,
перерізане горло і забуття.
Візьми мене за руку, кохана,
бо несу велику рану,
рану від кохання, що втекло!
Рану!
Смерть від кохання!
ЗАВІСА
ДІЯ ДРУГА
Їдальня дона Перлімпліна. Перспективи представлені неправильно, але з великим хистом. Стіл з намальованим на нім накриттям, як у примітивній картині Святої Вечері.
ПЕРЛІМПЛІН Зробиш так, як я тобі кажу?
МАРКОЛЬФА (Плаче) Не журіться, паничу, зроблю.
П. Маркольфо, та чому ти плачеш?
М. Самі знаєте чому. В пошлюбну ніч п’ять чоловіків влізло крізь балкони. П’ять! Представники усіх п’ятьох рас світу: європеєць з бородою, індієць, негр, китаєць і американець. А ви навіть не знали.
П. Це не важливе.
М. А вчора я бачила її ще з одним.
П. (Зацікавлений) Справді?
М. І навіть не сховалася від мене.
П. Та я щасливий, Маркольфо.
М. Ви мене лякаєте, паничу.
П. Такий щасливий, що ти собі й не можеш уявити. Я навчився багатьох речей, а, більш усього, навчився їх уявляти...
М. Це ви вже кохаєте її забагато.
П. Не тільки, скільки вона варта.
М. А ось і вона.
П. Іди геть.
(Маркольфа відходить, а Перлімплін ховається в кутку. Входить Беліса).
Б. Навіть не побачила його. Аламедою всі йшли за мною, крім нього. Його шкіра напевно темна і поцілунки пахучі й пекучі, як шафран і гвоздика. Часами проходить під моїми балконами і злегка махає мені рукою, так, що аж дрижать мої перса.
П. Агм!
Б. (Обертається) Ой, як ти мене налякав!
П. (Підходить з любов’ю) Бачу, що ти розмовляєш... сама з собою.
Б. (Сердито) Перестань!
П. Хочеш пройтися?
Б. Ні.
П. Хочеш до цукерні?
Б. Кажу тобі, що ні!
П. Вибач.
(Камінь з листом, звиненим у трубку, влітає крізь двері балкону. Перлімплін його підносить).
Б. Дай мені!
П. Чому?
Б. Бо це для мене.
П. (Дражливо) А звідки ти це знаєш?
Б. Перлімпліне, не читай його!
П. (Вдає впертого) Чому ні?
Б. (Плаче) Дай мені цей лист!
П. (Підходить до неї) Бідна Белісо! Я даю тобі цей лист, що такий дорогий для тебе, бо розумію стан твоєї душі... (Беліса хапає лист і ховає у пазусі) Я бачу, що діється. І хоч мені боляче, я розумію, що ти переживаєш драму.
Б. (Ніжно) Перлімпліне!
П. І знаю, що ти вірна мені і що такою будеш довіку.
Б. (Кокетливо) Я не знала чоловіка, крім мого Перлімплінчика.
П. Тому я хочу допомогти тобі, як личить кожному доброму мужеві, якого жінка е взірцем чесноти... Слухай. (Закриває двері і говорить голосом, повним таємниці) Я все знаю! Я зрозумів це відразу. Ти молода, а я старий... Що вдієш... Та я це добре розумію. (Мовчанка. Продовжує тихим голосом) Він був тут сьогодні?
Б. Двічі.
П. І дав тобі знак?
Б. Так... Та досить неуважно... І це мене мучить!
П. Не бійся. П’ятнадцять днів тому я бачив уперше цього юнака. Мушу сказати тобі з щирого серця, що краса його засліпила мене. Ніколи я не бачив, щоб мужність і ніжність були поєднані так гармонійно. Не знаю чому, та я тоді подумав про тебе.
Б. Я не бачила його обличчя... та...
П. Не бійся сказати мені правду... Я знаю, що його кохаєш... Тепер я люблю тебе, як батько... Я вже далеко від тих дурощів... Повір мені...
Б. Він пише мені листи.
П. Я знаю.
Б. Та не відкриває свого обличчя.
П. Це дивно.