Як буде вже не далеко, кинеш покровець позад себе! — Оглядаєть ся король, а баба вже не далеко, туй-туй їх догоняє. Він кинув швидко покровець позад себе, така вчинила ся величезна вода з нього! Не може баба перейти Буде вона класти міст. Мав дерева доста, бо вирубала ліс. Носить дерево, кладе міст і поставила. Знов жене за ними. А вони втікають, бо то й кінь не рад би впасти в бабині руки; він знає добре, що й він мусів би жерти жар і приск, як жре його мати. Вже вони недалеко границі, але бо й баба недалеко від них. Добігли до границі, а баба їм за плечима. Охіснувала хоч стілько, що відрубала коневи хвіст по при самі хрупки: Чекай, лайдаку, то так ти піддурив мене? Я й не думала ніколи, що ти мені відведеш Дурфекету!
Доїхали до студні, жінка побачила короля: Ах, тут мій чоловік! — думає собі. — Але я не поїду з ним, коли знов такого нездалого коня привів.
Вийшла вона з коновкою до студні по воду, а король здоровить її: Дай Боже добрий день, жінко моя.
Дай Боже й тобі, мій чоловіче!
Щож, поїдеш зі мною тепер до дому?
Я вислужив того коня, що брат коневи твого чорта.
Піду, піду і з ногами і з руками.
Посідали обоє на коня, їдуть. Злетів кінь із в йми, несе їх у повітрі. А Трайсіх гребе ногою у стайни, розвалює дилини так аж кавалки розлітають ся. Вибіг чорт до хліва та питаєть ся: Що тобі хибує, коню мій золотий? Чи не маєш срібного сіна, чи не маєш золотого вівса, чи не маєш доброї, студеної води?
Мені не хибує ніщо, маю що їсти й пити, лиш ґаздиві хибує мені а тобі жінки.
А чи годен я ще викурити чотири вози тютюну та випити чотири бочки вина?
Дідька з бебехами годен.
Чорт розлютив ся, що кінь йому відповів так, узув фалдовані чоботи, ще й остроги привязав до них: одна важила сотнар і друга сотнар. Побачу, чи не догоню його та не зроблю йому амінь, а жінку знов відберу! Сів на коня, гонить. Так натискає коня острогами, аж з нього кров сикає. А Дурфекета лиш бавить ся. Кричить до нього Трайсіх: Дурфекето, братчику мій любий, почекай на мене! — Почекаю, але не так, як ти гадаєш, бо я несу дві душі, а ти лише одного чорта! —Почекай, братчику, бо з мене кишки випускає; так тне острогами, аж з мене кров сикає. — Почекаю на тебе, але скинь його. — А якже я годен скинути його з себе? — Вилети з ним аж під хмари, стань дуба, переверни ся, він злетить. Тоді потратуй його так, аби з нього капля крови не впала на землю, поки до неї долетить.
Підлетів із ним Трайсіх аж під хмари. Перевернув ся, чорт упав. Так потратував його підковами, що з нього й крапля не впала на землю, все порозносив вітер.
Почекай мене, братчику, я вже його позбув ся! — Е ба, позбув ся, ще він сидить на тобі. Скинь і сідло. — Якже я його скину, коли воно сильно привязане? — Вилети аж під хмару, заложи одну ногу за попругу, відорви її і так розбий його, щоби з нього й кусничок не лишив ся, поки долетить на землю. Вилетів Трайсіх аж поверх хмари. Заложив одну ногу за попругу, розірвав її і так розбив те сідло, що з нього й кусничок не долетів до землі.
Почекай мене, братчику Дурфекето, я вже скинув його з себе! — Не можу чекати на тебе, бо я дві душі несу, а ти лиш одного чорта. — Нема його вже, я так порозбивав його, що все розніс вітер. — Є ще він на тобі; є його кантар, там сидить він у нім. — А якже я його позбуду ся, коли він так сильно привязаний? — Вилети з ним поверх хмари, заложи за нього задну ногу, розірви, а як злетить із голови, так роздроби його підковами, щоби й порошина з нього не впала на землю. — Вилетів він іще раз поверх хмари, заложив ногу, шарпнув, урвав кантарок. Так роздробив його підковами, що й порошина не долетіла до землі. Все розніс вітер.
Почекай мене, братчику, вже все поскидав я, все потратував, ні порошинка не впала на землю.
Почекаю, брате, лиш ходи.
Почекав на нього. Королева лишила ся на Дурфекеті, а король сів на Трайсіха. Приїздять до дому, все в них понищене, нікого нема, король у столици вже другий, бо горожани думали, що перший пішов у світ і не верне. Оповів він, що їздив лише світа пробувати, а тепер повернув до дому і знов буде королем. — Вибрали його на ново на короля і вони панують і до нині, як не повмирали.