Увечері повторилося те саме. Простуючи вулицею, я побачив, як ти стоїш навколішки і граєшся в кульки. На панчохах вже утворилися дірки. Я принизив тебе перед твоїми друзями, коли ти брів попереду мене до нашого дому. Панчохи були дорогими, якби ти заплатив за них сам, то був би обачнішим. Слухай синку, що говорить тобі батько.
Пам'ятаєш, згодом, коли я читав у бібліотеці, ти несміливо увійшов і подивився на мене з якимось болем в очах? Я кинув на тебе погляд поверх газети, незадоволений, що мені заважають. Ти нерішуче стояв у дверях. «Чого ти хочеш?» — пробурчав я.
Ти нічого не сказав, лише стрімко кинувся до мене, обвив руками мою шию і поцілував. І твої рученята стиснулися з любов'ю, яку розпалив у твоєму серці Бог і яку не може осушити навіть зневага. А потім ти пішов, і я чув, як ти піднімався сходами.
І в цю мить, синку, газета впала в мене з рук, і мене охопив моторошний, паралізуючий страх. Що ж зробила зі мною звичка? Звичка вичитувати, вишукувати помилки, робити зауваження. Це моя нагорода тобі за те, що ти хлопчисько. Це не тому, що я не люблю тебе, а тому, що надто багато очікую від дитини. Я оцінюю тебе мірками своїх років.
А в тебе, в твоєму характері так багато доброго, щирого, чистого. Твоє маленьке серденько величезне, як сонце над дикими пагорбами на світанку. Я побачив це у твоєму раптовому пориві, коли ти підбіг і поцілував мене перед сном. І сьогодні більше нічого не має значення, синку. Я прийшов у темряві до твого ліжка і, присоромлений, став на коліна.
Це недостатня спокута. Я знаю, що ти не зрозумів би всього цього, якби я розповів тобі це вдень. Але завтра я буду справжнім батьком. Я буду твоїм справжнім другом, буду страждати, коли ти страждаєш, і сміятися, коли ти смієшся. Я прикушу язика, коли з нього будуть ладні зірватися нетерплячі слова. І буду повторювати як заклинання: «Це всього лише хлопчик, маленький хлопчик!»
Боюсь, я уявляв тебе дорослим чоловіком. Тепер, коли я дивлюся на тебе, синку, а ти стомлено згорнувся у своєму ліжечку, я бачу, що ти все ще дитина. Ще вчора мати носила тебе на руках, і твоя голівка лежала в неї на плечі. Я вимагав від тебе багато, надто багато.
Замість того, щоб засуджувати людей, намагайтеся їх зрозуміти. Спробуйте дізнатись, чому вони роблять те, що роблять. Це набагато корисніше і цікавіше, ніж критикувати; і це розвиває в нас співчуття, терпимість і доброту. «Все зрозуміти — значить все пробачити».
Як сказав доктор Джонсон, «сам Бог не має наміру судити людину до кінця днів її».
То чому ж це можемо робити ми?
Не критикуйте, не засуджуйте, не скаржтеся.
Розділ 9
Найбільший секрет поводження з людьми
а світі існує лише один спосіб переконати людину щось зробити. Чи замислювались ви над цим? Так, один-єдиний — потрібно заохотити людину зробити це.
Запам'ятайте, іншого способу не існує.
Звичайно, ви можете змусити людину захотіти віддати вам свого годинника, тицьнувши їй під ребра дуло револьвера. Ви можете змусити своїх підлеглих працювати, погрожуючи їм звільненням. Ви можете різкою або погрозами примусити дитину зробити те, чого ви хочете. Але ці жорстокі методи мають вкрай небажані наслідки. Єдиний спосіб змусити людину щось зробити — це запропонувати їй те, чого вона хоче.
А чого ж ви хочете?
Зігмунд Фрейд, один з найвідоміших психологів та лікарів двадцятого сторіччя, вважав, що в основі всіх наших дій — початок із двох мотивів: статевого потягу і бажання прославитись.
Джон Дьюї, видатний американський філософ, сформулював це трохи інакше. Доктор Дьюї зауважив, що найглибшим прагненням, притаманним людській природі, є бажання бути значимим. Запам'ятайте цю фразу: «бажання бути значимим». Вона дуже важлива, тому часто згадується у цій книзі.
То чого ж ви хочете? Насправді, не так уже й багато, але тих кількох бажаних речей ви домагаєтесь із величезною завзятістю. Чого ж зокрема прагне більшість людей?
1. Здоров'я та безпека.
2. Їжа.
3. Сон.
4. Гроші та речі, які за них можна купити.
5. Упевненість у майбутньому.
6. Сексуальне задоволення.
7. Благополуччя дітей.
8. Почуття власної значимості.
Майже всі ці бажання можна задовольнити — всі за винятком одного, настільки ж глибокого та важливого, як потреба у їжі та сну. Це те, що Фрейд назвав «прагненням бути великим», а Дьюї — «бажанням бути значимим».