Адамсон приготувався діяти відповідно до цієї вказівки. Коли його запросили до кабінету, він побачив містера Істмена, що схилився над стосом паперів. Побачивши відвідувачів, Істмен зняв окуляри й попрямував їм назустріч зі словами: «Доброго ранку, джентльмени, чим я можу вам стати у пригоді?»
Архітектор відрекомендував містера Адамсона, виклав в двох словах мету його візиту і тоді містер Адамсон сказав: «Доки ми чекали на зустріч із Вами, містере Істмен, я милувався вашим офісом. Я займаюсь виготовленням дерев'яних виробів для інтер'єрів, але мені ще ніколи в житті не доводилось бачити такий гарний кабінет».
Джордж Істмен відповів: «Ви нагадали мені про те, що я вже майже забув. Він і справді гарний, чи не так? Я був дуже задоволений, коли його тільки-но оздобили. Та зараз у мене купа інших турбот, і часом я тижнями навіть не звертаю уваги на цю кімнату».
Адамсон пройшовся кабінетом, провівши рукою по дерев’яних панелях. «Це, здається, англійський дуб? Він трохи відрізняється за текстурою від італійського».
«Так, — відповів Істмен. — Імпортний англійський дуб. Його відібрав для мене мій друг, який спеціалізується на цінних породах деревини».
Потім Істмен обійшов із гостем весь кабінет, звертаючи його увагу на пропорції, кольори, ручне різьблення та інші деталі, в плануванні та виготовленні яких він брав безпосередню участь. Закінчивши огляд кабінету, вони зупинилися біля вікна, і Істмен з властивою для нього стриманою і люб'язною манерою мови розповів Адамсону про кілька закладів, будівництвом яких він хотів допомогти людству: університет Рочестера, загальноміська лікарня, дитячий притулок, дитяча лікарня. Містер Адамсон щиро подякував йому за те, що він не шкодує власних статків, аби покращити життя інших людей. Потім Джордж Істмен відкрив скляну шафку і дістав свій найперший фотоапарат — винахід, який він придбав у якогось англійця.
Адамсон засипав Істмена запитаннями про проблеми, з якими йому довелось стикатися на початку своєї кар'єри, й містер Істмен відверто розповів про своє бідне дитинство, про те, як його мати-вдова змушена була утримувати пансіон, а він служив клерком у страховій компанії за п'ятдесят центів на день. Жах бідності не давав йому спокою ні вдень, ні вночі, тож Істмен вирішив заробити достатньо грошей, щоб його матері не потрібно було працювати. Містер Адамсон усе сипав запитаннями й захоплено слухав розповідь про експерименти Істмена з сухими фотопластинами. Істмен розповів, що, бувало, працював у конторі весь день, а потім вдома вночі ставив експерименти, дозволяючи собі трохи подрімати, доки хімікалії вступали в хімічну реакцію. Часом йому доводилось працювати, не перевдягаючись, по три доби поспіль.
Джеймс Адамсон увійшов до кабінету Істмена о чверть на одинадцяту, налаштований пробути там не більш як п'ять хвилин; але минула вже година, потім дві, а вони все ще продовжували бесіду.
Нарешті Джордж Істмен звернувся до Адамсона: «Коли я востаннє був у Японії, то придбав там кілька стільців. Я привіз їх додому і поставив на своєму сонячному ґанку. Та під сонячним промінням фарба облущилась. Днями я поїхав у місто, купив фарбу і власноруч їх пофарбував. Хочете подивитись, як я вмію фарбувати стільці? Гаразд, приходьте до мене додому на обід, і я вам покажу».
Після обіду містер Істмен продемонстрував Адамсону ці японські стільці. Вони коштували не більше ніж пару доларів, але Джордж Істмен, мультимільйонер, пишався ними, тому що сам їх пофарбував.
Вартість замовлення на придбання театральних крісел становила дев'яносто тисяч доларів. Як ви гадаєте, хто отримав замовлення — Джеймс Адамсон чи один із його конкурентів?
З цього часу і до самої смерті містера Істмена вони з Джеймсом Адамсоном залишались близькими друзями.
Клод Маре, власник ресторану у французькому місті Руан, скористався цим принципом і зберіг для свого закладу цінну працівницю. Ця жінка працювала на нього вже п'ять років і була важливою ланкою між ним і рештою його працівників. Він був приголомшений, коли отримав від неї листа із попередженням про звільнення.
Маре розповідає: «Я був дуже здивований, більш того, розчарований. Мені завжди здавалось, що я чесний із нею і уважний до її потреб. Оскільки вона була не тільки моєю підлеглою, а й моїм другом, можливо, я сприймав те, що вона для мене робить, як належне, і, може, навіть вимагав від неї більше, ніж від інших працівників.