— Ні. Я з вечора його в штани поклав, а потім переклав до рюкзака. І перевіряв перед виходом — був на місці. Де тепер його шукати?
— В ямі, — попри скрутну ситуацію, Миколка всміхнувся. — Якщо його добре землею присипало, буде нашим другим скарбом.
— Ага, який доведеться шукати навпомацки, — судячи з голосу, Данилкові було не до сміху. — Я теж без мобіли, друзі. Тільки я її не забув, а навмисне вдома залишив. Вона зламалася, і тато обіцяв спробувати полагодити. А якщо ні — купить мені нову. Так що… Одна надія — на Миколку.
— Легко! — Маковій-молодший махнув руками, мов заправський ілюзіоніст, і в його долоні справді з’явився телефон. Справний, заряджений, ніде не забутий і не загублений. Миколка дуже собою пишався. Так, що навіть страх перед батьком трохи минув. Тож почувши у слухавці металевий голос, котрий сповіщав «На вашому рахунку недостатньо коштів для з’єднання», хлопчик спершу вухам своїм не повірив. Спробував ще раз — той самий результат.
— Нічого не розумію, — пробурмотів він, ледь не плачучи. — Позавчора ж тільки картку купив! На двадцять п’ять гривень! Ледве випросив у тата! Де ж вони поділися?
— Перевір рахунок, — втомлено сказала Діана. Миколка послухався і розгубився ще більше.
— Ві… вісім копійок? — скрикнув він обурено. — Це маячня якась! Це точно нечиста сила!
— Пригадай, кому ти дзвонив учора! — зажадав Данилко. Хоча це вже не мало особливого значення, йому просто стало цікаво.
— Та нікому! — забожився Миколка. — Ну з тобою говорив хвилини дві. Із Семком — ще три, не більше. І все! Навіть Ді не дзвонив! Ну хай це п’ять гривень у мене забрало! А де решта?!
— Ну що ж, — розважливий Данилко, як істинний журналіст, підійшов з іншого боку. — Перефразуємо питання. Куди ти дзвонив учора?
— Та нікуди! Ну… — тут кругленьке лице Миколки витягнулося так, що це стало помітно навіть у темряві. — Ой…
— А конкретніше? — зажадала Ді.
— Я мелодії качав. Побачив рекламу в телевізорі, і… Всього лиш три мелодії! «Червона рута» і ще… — Миколка замовк. Діана виразно зітхнула.
— Телевізор — це зло, — заявила вона. — Ліпше читай книжки, Микольцю.
— А я й читаю, — огризнувся той. — Просто побачив…
— А ціну за хвилину з’єднання ти, мабуть, не розгледів, — здогадався Данилко. — Там вона навмисне подається таким дрібнесеньким шрифтом і без податків, та й розміщується десь унизу, аби менше на неї увагу звертали. А вартість там добряча, гривень до десяти за хвилину чи за мелодію — коли як.
— Але ж це неправильно! Це порушення!
— Точно, Микольцю. Завтра подамо на них до суду! — пожартував Семко. — То що нам робити зараз?
— Повернутися туди, де ми копали, поставити намет, розкласти багаття й чекати, коли Миколчин тато стурбується відсутністю сина і сам йому подзвонить, — річуше мовив Данилко. — Мобільний, друже, не вимикай.
— А я й не збирався, — шмигнув носом Миколка. — Я собі не ворог. Тільки цеє… Тато ще не скоро стурбується. Він сьогодні на чергуванні, прийде додому десь о третій ночі. А мене немає. От лишенько…
— Нічого. Зате він буде радий почути, що ти живий і здоровий. Це точно. Я пана Маковія добре знаю. Ну, покричить трохи і пробачить, — упевнено сказав Семко.
— Трохи?! — Миколка схлипнув.
— А крім того, — додав Данилко, — хтось із наших батьків може розхвилюватися ще раніше. Передзвонить Пилипу Петровичу, а він тоді — нам. Якщо хочеш, я слухавку візьму. Поясню ситуацію…
— Не треба, — мужньо відмовився Миколка. — Я сам.
— А нам обов’язково йти туди, до ями? — спитала Ді. — Далеко, та й моторошно дуже, якщо чесно…
— Ну, не на дорозі ж намет ставити. І не на узбіччі, — син офіцера Данилко швидко взяв керування на себе. — Тут ми можемо впасти в око не лише рятівникам. Мало хто вночі проїде. А там точно ніхто не з’явиться. Місце досить затишне, поїмо нарешті, біля вогню посидимо…
— Чомусь мені зовсім їсти не хочеться.
— Ще захочеться, Ді. А як ні, то все одно — треба. Це наказ. І не бійся. Ми ж з тобою.
— Гаразд, — Діана взялася за лямки рюкзака, щоб поправити його на спині. — Твоя правда, Данилку. Рушаймо.
— Ага. Може, й Семкова мобілка знайдеться, — понадіявся Миколка. — Якщо нею зараз не користується дух козака Чорнорота.
— Аніж зуби шкірити, краще подумай, що ти батькові скажеш, — несподівано навіть для себе самого Семко засміявся і підняв свого наплічника із землі.
Глава 6
Усі разом вони повернулися на місце денних розкопок. Що й казати, вночі воно видавалося набагато похмурішим і… чого приховувати — страшнішим. Темрява, що розтеклася між стовбурами, ухання пугача десь у глибині лісу й таємничі потріскування з усіх боків примусили компанію притихнути. Яке щастя, що Данилко таки взяв із собою ліхтар — великий і потужний, та ще й із вбудованим радіоприймачем. Його світла вистачало, щоби розсіяти пітьму на кілька метрів уперед. А радіо на прохання Діани Данилко ввімкнув уже через три хвилини після того, як вони увійшли до темної хащі — музика хоч трохи маскувала цю моторошну тишу, і на душі ставало дещо спокійніше.