— То твій папірець і є ця карта? — підозріло примружився Миколка.
— Ага. Саме вона.
— І де ж її знайшли?
— Один хлопець з клубу скарбошукачів, пірнаючи з аквалангом, випадково виловив у Дніпрі закорковану пляшку, до половини заповнену піском, для баласту, значить, а ще в ній було оце, — Семко багатозначно потрусив папірцем. — Цей хлопець відсканував карту і виклав її на сайті клубу для загального користування.
— Для чого? — здивувалася Діана. — Чому він сам не вирушив шукати ці скарби, якщо вже мав карту? Який сенс показувати її іншим?
— Бо поки що ніхто не знає, що за місцевість на ній зображена! — тріумфально вигукнув Семко. — Ось у чому суть! Ніхто точно не знає, де саме доживав останні дні козак Чорнорот, і де був хутір Веселий, який потім зробився Чорним. Одні кажуть, що десь під Києвом, інші вважають, що у Криму, треті — що десь біля Корсуня. Словом, ніхто не відає напевно, де треба шукати скарби!
— І? — нашорошив вуха Миколка. — До чого ти хилиш?
— До того, що я точно знаю, де це місце, — заявив Семко.
Друзі витріщилися на нього, як на прибульця з космосу.
— Звідки? — здивувалася Діана.
— Моя бабуся у Савинцях розповідала мені дещо, коли я був ще зовсім малий. Вечорами я не хотів лягати спати, і тоді вона починала лякати мене Чорноротом. Тоді я ще не знав, хто це, але все одно боявся. Коли трішки підріс, я пам’ятаю, як запитався в неї: «А хто такий той Чорнорот?» І бабуся тоді сказала, що був колись дуже давно такий козак-чаклун, і що жив він на одному хуторі між Романівкою і Великими Сорочинцями, але більше нічого пояснювати не схотіла, сказавши, що мені воно однаково не потрібно. Та коли кілька днів тому я прочитав ту легенду, то відразу зрозумів, про кого йдеться!
— Між Романівкою та Великими Сорочинцями немає ніякого хутору! — нахабно вигукнув Миколка. — Ліси непролазні, та й усе.
— Зараз немає, — невдоволено поморщився Семко. — А тоді був. Двісті з гаком років пройшло… Можеш не перебивати?
— Вибач, — зніяковів Миколка.
— Я думаю, діло було так: Чорнорот закоркував карту в пляшку і кинув у річку Грунь-Ташань, що протікає в тих місцях, а потім ту якось винесло в Дніпро. Все збігається, а отже, місце, де він заховав скарби, саме там, де я сказав. І я вам пропоную вирушити зі мною туди, щоби знайти їх, поки не знайшов хтось інший. То як? Погоджуйтесь!
— Ідея цікава, — відгукнувся Миколка. — Хоча я дуже сумніваюся, що там до цього часу міг лишитись якийсь скарб. За двісті років землю могли перекопати, наприклад, будівельники…
— Сам же казав — там самі ліси, — стояв на своєму Семко. — Втім, я визнаю, що все може виявитися пшиком… Але якщо у когось є ідеї, як з більшою користю провести канікули, буду радий вислухати.
— Таких ідей нема, — погодилася Діана. — Ми згодні, Треба тільки погодити всі деталі, а ще розповісти твою історію Данилку, і якщо він не буде проти…
Глава 2
Данилко був не проти. Більше того, висловив авторитетну думку, що, проаналізувавши факти, він припускає, що скарб досі може бути на своєму місці, і з ентузіазмом погодився вирушити в подорож у призначений час. Залишалося тільки все ретельно спланувати й зібрати необхідний інструмент. І найгострішим питанням стало, що сказати батькам.
Семко вирішив їхати на пошуки рано-вранці, щоби встигнути повернутися до вечора. Правда, як пояснити, куди це вони зібралися аж на цілий день, залишалося невідомим. Дітлахи були переконані, що жоден з їхніх батьків не схвалить цей задум, навіть якщо і вдасться переконати їх у винятково науковій спрямованості експедиції. А Миколка Маковій лише уявив, що йому скаже тато на бажання шукати древні скарби, і миттю втратив увесь свій рум’янець. Пилип Петрович був суворим матеріалістом і вірив лише в ті скарби, що їх продукує людський розум, про що досить часто нагадував синові.
Залишалося одне — збрехати. Чи, як дипломатично назвала це Діанка, знайти поважну причину для одноденної відсутності.