І, по-трєте, деякі дані, отримані Пилипом Петровичем із самої Полтави в ході невеличкої, нашвидкуруч організованої ранкової перевірки, дали підстави сумніватися в тому, що ці благодійнички — насправді ті, за кого себе видають.
Та що все це важить перед лицем закону? Закон невблаганний і жодних винятків не визнає. Або ти його дотримуєшся, або порушуєш. І що, порівняно з ним, значать очі Халатурника — очі нещасного старого, котрий падає в прірву раніше, ніж усвідомлює, що бачить її?
Чи все-таки щось та значать ці очі?
Головне — що тепер робити йому, правоохоронцю? Діяти згідно із законом чи вчинити по-людськи? Якщо останнє, то він «вилетить» з роботи, як мінімум. А може, й сам сяде у в’язинцю, як і казав учора синові. Закон суворий, але це — закон. Давні римляни знали, про що говорять…
— Шефе, — пролунало водночас з рипінням дверей, — там ці… по діда приїхали. Покликати їх сюди?
— Ні, — відповів пан Маковій своєму заступнику. — Я зараз сам до них вийду.
І вийшов. Усе пройшло дуже швидко. Сивий пан — його звали Альбертом — підписав усі необхідні папери, і Пилип Петрович особисто вивів Халатурника з камери. Дід ніяк не реагував ані на нього, ані на своїх тимчасових опікунів, та проти того, що його звідкись виводять, кудись ведуть, саджають до якогось авто, начебто не заперечував. Але вже на порозі відділку призупинився, глянув через плече на пана Маковія і дуже чітко промовив:
— Хороший у вас син, капітане. На вас схожий…
Пилип Петрович так розгубився — адже донині він, як і всі, був переконаний, що Халатурник якщо й не німий, то принаймні має великі проблеми з мовою — що гукнув непотрібне «я лише старлей» уже навздогін сірому «мерсу». Тоді повернувся до свого кабінету, знову сів за стіл, зняв кашкета, потер скроні — від утоми та хвилювання розболілася голова, — та за кілька хвилин рішуче звівся на ноги. Так, чинити перешкоди тим бізнесменам він не має права. Але поїхати за ними цілком може. Кожному дозволяється їздити якою завгодно дорогою за наявності прав водія. Ось цим він і скористається. І зовсім це ніяке не стеження. Що, як йому також треба до Миргорода? Заодно й подивиться, де вони діда висадять… І взагалі, куди саме поїдуть та де зупиняться. А далі буде видно, як-то кажуть, по ситуації.
Пан Маковій натягнув кашкета, защепнув на всі ґудзики формений піджак і дістав із шухляди робочого столу ключі від міліцейської «Тойоти». Подивився у вікно, машинально відзначивши, що збирається на дощ, і вийшов з відділку. І, вже заводячи авто, рішуче погрозив пальцем комусь невидимому.
— От я вас зараз навчу виконувати правила дорожнього руху!
Глава 12
Дзвінок мобільного примусив усіх трьох підстрибнути від несподіванки, хоч саме на нього друзі й чекали. До цього моменту Данило, Семко і Миколка по черзі рубали та пиляли обгорілий стовбур сосни, котра росла найближче до шосе. Це виявилося не так легко, як їм здавалося спочатку. Коли задзвонив телефон, хлопці вже добряче видихалися, а стовбур усе ще видавався досить стійким і валитися не збирався. А що, як вони не встигнуть? От буде прикро, якщо вся операція «накриється» тільки через те, що вони не розрахували зусиль! Прикро — не те слово…
Данило прийняв виклик і притиснув слухавку до вуха.
— Алло?
— Їдуть! — вигукнув голос Діани, такий дзвінкий, що навіть Семко з Миколкою все прекрасно розчули. — Щойно проїхали повз мене! Мчать як ненормальні, неначе на пожежу! З такою швидкістю вони будуть біля вас хвилини за дві!..
— Ясно, відбій, — Данило вимкнув зв’язок і подивився на друзів. — Не встигаємо, хлопці. В нас дві хвилини, не більше.
— За роботу!!! — заволав Семко, схопив сокиру і замахав нею так енергійно, що аж тріски в усі боки порозлітались. Коли він видихся (а це сталося секунд за тридцять), естафету підхопив Данило. А потім Миколка крикнув:
— Я чую звук двигуна! Це точно вони!
І справді, вдалині почулося ревіння потужного мотору — непрохані гості не зраджували собі у швидкісній їзді. Трійця перезирнулася. Що робити? Дерево все ще стоїть.
— Ану, налягли, — рішуче скомандував Миколка і наліг на стовбура всією вагою. За секунду до нього приєдналися Семко з Данилком. Під спільними зусиллями стовбур, здається, почав хилитися до дороги.
— Ще! — прохрипів Миколка і з усіх сил вперся ногами в землю, а спиною — в дерево. Пролунав звук, схожий на постріл стартового пістолету — воно тріснуло. Ще, ще трохи… І раптом усе вийшло. Стовбур нахилився й почав падати. Деревина переломилася в тому місці, де хлопчаки попрацювали сокирою й пилкою, і з голосним гуркотом сосна повалилася поперек шосе. Тепер не те що «Мерседес», а й будь-що інше тут нескоро проїде. Добре, що хоч зараз ніяких сторонніх автівок не було. Втім, ця дорога ніколи не була особливо жвавою — хіба що вранці й увечері, коли мешканці Мрії їхали на роботу та поверталися з неї.