Трійця Команди Мрії дивилися на це з розкритими ротами. Отже, то не чутки, а правда. Старий самітник справді володів мовою звірів.
— Діанка нам ніколи не повірить, — сказав Семко, не в змозі відірвати погляду від видовища.
— Я й сам очам власним не вірю! — відгукнувся Данило.
Сивочолий Альберт, між тим, зачаровано дивився на вовка, котрий зупинився саме навпроти нього. Коли тварина хижо облизнулася, він покликав слабким голосом:
— Гей!.. Дітки! Хлоп’ята! Слухайте, скажіть діду, аби прибрав собацюру! Щось бо мені не подобається, як вона на мене дивиться!..
Вовк утробно загарчав — таке порівняння йому, вочевидь, не сподобалося.
— А чого це ми маємо щось комусь казати? — весело поцікавився Семко. — Нас влаштовує те, що ми бачимо. Зараз ось ще міліція підтягнеться…
— Слухайте, ну будьте людьми, га? Я вам грошей дам, на кишенькові витрати, тільки відпустіть мене! Я заберуся звідси, і більше ви нас не побачите.
— Ще чого, — буркнув Миколка. — Хочете втекти від відповідальності? Не вийде.
— Ну хоч звіра приберіть! — заверещав Альберт, відсуваючись якнайдалі від вовка, котрий солодко позіхнув на всю ширину своєї ікластої пащі.
— Не раніше, ніж ви скажете правду, — мовив Данилко. — Хто насправді підпалив ліс?
— Він! Отой бугай! — Альберт махнув рукою у бік «вирубленого» водія. — То його рук справа…
— …А ви всього лиш віддали наказ, — закінчив фразу Семко і кивнув друзям. — Усе як ми й припускали.
— Зізнаюся, був неправий, — розвів руками Альберт. — Погарячкував трохи. Але ж ми можемо домовитися і розбігтися по-дружньому? По сто баксів кожному, і мир… Для чого нам усім зайві проблеми? Забудьмо… Що було — те загуло…
І тут справді загуло — двигун міліцейської «Тойоти», що виїхала з-за повороту і різко загальмувала. Це «підтяглася» міліція, якою погрожував Семко, хоча для хлопчаків приїзд пана Маковія став не меншим сюрпризом, аніж коло звірів. Миколка — той взагалі пополотнів, зрозумівши, що тепер доведеться розплачуватися не тільки за повалену сосну і ДТП, а й за прогуляні уроки.
Та якщо в пана Маковія і були думки про покарання, зараз він геть про них забув. Пилип Петрович вибрався з машини, витріщивши очі на зоопарк під відкритим небом.
— Що тут коїться, га? — засичав він, втративши голос від здивування. — Що ви тут усі робите?! Знову! Одне й те саме, весь час!.. Я мав би здогадатися, що без вас не освятиться! Ще й звірину позганяли? Що…
— Тату, це не ми, — видихнув Миколка. — Це все Халатурник. Він справді знає мову тварин! Він із ними дружить! У тій книзі дід Устим не брехав. А ми тільки дерево звалили…
— Яка книга?! Який дід?! Чому не в школі, туди його розтуди?!
— Тату, яка школа?! Адже це справа життя і смерті! А ці двоє, — Миколка тицьнув пальцем на Артура та Альберта, які, побачивши міліціонера, визнали за краще не робити різких рухів, — нам, узагалі, хабар пропонували! По сто доларів на брата! І в тому, що вони підпалили ліс, зізнався!
— Це маячня і наклеп, — прохрипів Альберт. — Ні в чому я не зізнавався. Брешуть малі чортенята!
Вовк, що так і не відходив від сивого шахрая, обурено плямкнув і посунув прямо на нього. Альберт знову зарепетував.
— Фу, друже! — крикнув Данилко до хижака. — Не їж його, ще отруїшся! Пилипе Петровичу, в нас є докази. Ось, — і він дістав з кишені свій диктофон. — Тут усе записано, від самого початку. Тут їхні свідчення. Зізнання, можна сказати.
А ось, — передаючи старшому лейтенанту дві металеві кульки, промовив хлопчик, — речовий доказ. Їх Миколка на згарищі знайшов. Такі самі постійно крутить в пальцях Артур. Гадаю, в нього їх багато…
— Розберемося, — Пилип Петрович уже трохи отямився від того, що побачив. — Ви хоч самі до Мрії дістанетеся, слідопити?!
— Ображаєш, тату, — негайно відгукнувся Миколка.
— Ображаю?! Та ти радій, що я при виконанні, бо інакше зняв би пасок, і… Точно доберетеся?
Без нових пригод?
Миколка закотив очі.
— А як, по-твоєму, ми сюди прийшли?
— Ну, про це ми ще поговоримо! Зараз тільки викличу своїх хлопців, аби запакували цих липових меценатів… І ще когось із бензопилою, щоб прибрати з дороги це кляте дерево…
— Татку, поглянь!
Халатурник уже увійшов до лісу і неквапливо брів у самісінькі хащі, а звірі супроводжували його, неначе охоронці. Лише один раз старий озирнувся і помахав хлопчакам рукою. Миколка від хвилюючого моменту аж сльозу з ока змахнув. Друзі махали йому у відповідь, аж доки старий остаточно не розчинився між дерев.