Брехати батькам у Команді Мрії не любили. Данилко від такої дилеми — або сказати неправду, або нікуди не їхати — взагалі ледь не захворів. Нервувався, раз у раз згадуючи про честь офіцера, доки Миколка не витримав:
— Ти ж не офіцер, а журналіст. А журналісти часто брешуть.
— Хороші — ні, — твердо заперечив Данилко. — А я збираюся стати одним з найкращих.
— Між брехнею та вигадкою є певна різниця, — дипломатично зауважила Діана. — Коли вигадка звучить правдоподібно, то стає історією.
— Або легендою, — посміхнувся Миколка. Зрештою, рада Чотирьох постановила: за легендою для батьків, вони «їдуть зі своїм класом в Полтаву на екскурсію до музею образотворчого мистецтва». Міська рада досить часто влаштовувала для школярів такі поїздки як протягом навчального року, так і на канікулах, тому в рідні не мало виникнути жодних підозр. З метою уникнути зайвих питань усе спорядження було вирішено заховати в лісі, на їхньому форпості — як пишно іменувалася збита з дошок і фанери халабуда на дереві, де друзі за теплої погоди просиджували більшість вільного часу.
Та спорядження виявилося другою, не менш важливою проблемою. Потрібні були заступи або лопати, щоб копати, компас, аби правильно визначити напрям руху й не заблукати, а також запас їжі на увесь день, мотузка, сірники та намет. На останньому наполягав Данилко.
— Ми ж усього лише на день їдемо, — опирався Семко.
— Це ти зараз так думаєш. Але ніхто не знає, як воно складеться.
— Та ну, тільки зайву вагу на хребті тягнути, — скривився Миколка, який взагалі нічого не любив тягати на хребті. Його підтримала Діана. Та Данилко не відступав:
— Я візьму свій намет. І сам його понесу.
— Батьків подарунок? — припустила дівчинка.
— Так, а що? Він класний. Дуже легкий, важить складеним усього кіло, і тримісний. У разі чого, всі туди помістимося.
— Головне, щоби тебе не засікли з наметом на спині випадкові свідки, з тих, що товаришують з нашими батьками, — зауважив Семко. — Інакше наша легенда про екскурсію до Полтави накаже довго жити.
— Візьму до уваги. Я його замаскую. До речі, компас також з мене. І ще можу прихопити хорошу мотузку.
— А з мене тоді харчі, — з помітним задоволенням озвався Миколка. — І ще сірники.
І всі троє уважно подивилися на Семка.
— Якщо ви вважаєте, що з мене лопати, — насупився той, — то нагадую: це я знайшов карту. І здогадався, яке саме місце на ній намальоване. Мені ще доведеться по ній орієнтуватися на місцевості.
— Молодець, — лагідно кивнув Данилко. — Тобто, заступи нехай шукає Ді?
Семко насупився ще більше.
— Цього я не казав. Але як ми вліземо з лопатами в рейсовий автобус?
— Мовчки. У нових «ЛАЗів» салон просторий, — засміявся Данилко. — Та й лопати не обов’язково брати великі. Ти придумай краще, де їх узяти…
— У господарчих товарах купити, — миттю зорієнтувався Семко. — Бо в моїх батьків точно немає заступів.
— А мої спитають, нащо мені заступи в музеї, — підхопив Миколка. — Такі вже допитливі…
— Добре, — підсумував Данилко. — Двох невеличких лопат нам вистачить. В кого є вільні гривні, прошу здати в загальну казну.
Підрахунок коштів, зекономлених на шкільних обідах, приніс приємну несподіванку — їх виявилося досить багато, і вдалося навіть відкласти трохи на те, що Діана називала «про всяк випадок».
Відправлення призначили на сьому сорок ранку — о цій годині відходив перший рейсовий автобус на Романівку. Миколка, почувши, о якій порі йому доведеться вставати, мало не заплакав, та зрештою опанував себе, кілька разів подумки повторивши, що справжні шукачі пригод не розпускають нюні. Повертатися — звісно ж, із перемогою та скарбом — планували останнім автобусом, о сьомій вечора.
— Пізніше все одно немає сенсу, — сказав Данилко. — Сонце вже сяде, не навпомацки ж копати… О, а ще треба взяти ліхтар — нагадайте мені хто-небудь. Так що мусимо встигнути. Ось, — і він тицьнув пальцем у подаровану Семком карту Полтавської області, — дивіться. Вийти треба десь за три кілометри до Романівки і пару кілометрів пройти через ліс. А далі — як пощастить.
Узгодивши всі питання в теорії, Команда Мрії взялася за їхнє практичне втілення, і в повному складі вирушила до магазину господарчих товарів на околиці міста по стратегічний інструмент — лопати. Але там на них чекала прикра несподіванка — у вікні крамниці красувалося оголошення «Переоблік», від руки нашкрябане на цупкому картоні.
— Тільки не це! — у відчаї простогнав Миколка. — Ну чому саме сьогодні?!