Художніх книг в Умберто Еко шість плюс одна, оскільки останній роман «Номер нуль» є, фактично, ранньою заготовкою до «Маятника Фуко», що з’явився ще в 1988 році. «Номер нуль» автора впросили видати у 2015-му, вже після того, як він оголосив, що закінчив літературну кар’єру. «Номер нуль» та «Маятник Фуко» є романами, де дія відбувається в Італії часів молодості Еко (також із флеш-беками у його дитинство). Сучасності стосується і «Таємне полум’я цариці Лоани» (2004); ці романи містять значний елемент автобіографізму та цікаві ще й із цієї точки зору.
Натомість відомим Еко зробили його історичні детективи, яких у нього чотири. Найсильнішими, як видається мені, є обидва романи про Середньовіччя — «Ім’я троянди» (1980) та «Бавдоліно» (2000). В обох, як і належить історичному роману, є доволі добре пропрацьоване матеріальне тло епохи, жваві й цікаві персонажі, динамічний авантюрний сюжет, а також кілометри натяків на інші сюжети та постаті й, само собою, авторська іронія, іноді назагал непомітна.
«Бавдоліно», наприклад, це така собі історія роботи передвиборчого штабу імператора Фрідріха Барбаросси, де головну роль відіграє спершу хлопчик, а потім юнак Бавдоліно. Він має цікаву особливість — що не скаже, тому всі вірять. Отакий собі ідеальний піар-менеджер. Сам персонаж, як це зазвичай трапляється у постмодерних текстах, збудований на основі іншого, давнішого. Італійський Пінокіо (у нас відома його карикатура — Буратіно) також інтенсивно вигадує, щоправда, при цьому має проблему — коли бреше, у нього починає рости ніс. Бавдоліно такої проблеми не має: упродовж роману він вигадує купу легенд та історій, які сприяють росту авторитету його імператора. В іронічній перспективі Еко виходить, що цей талановитий рекламіст придумує та запускає в ротацію мало не всі важливі сюжети Середньовіччя. Просто мрія літератора: всі його вигадки стають реальністю!
Не менш цікавими й оригінально закроєними є два інші історичні романи Еко. «Острів напередодні» (1994) переносить нас у барокове XVII сторіччя, але при цьому є переробкою сюжету про Робінзона Крузо. «Празький цвинтар» (2010) стилізовано під авантюрний роман про ХІХ сторіччя й маємо, відповідно, безліч відсилань до Олександра Дюма та інших авторів пригодницьких книжок. Усі без винятку романи Умберто Еко можна також назвати політичними: навіть у його середньовічних детективах прочуваємо паралелі з тим, що в медіа називають «викликами сучасності». Еко писав сюжетно легкі та інтелектуально важкі романи. І читати їх теж можна по-різному.
Умберто Еко багато встиг. Його художні твори читатимуть наступних 100 років (або й далі), а праці з літературознавства, семіотики, середньовічної філософії надовго залишатимуться впливовими. В останні роки черга на фаховий семінар професора в Болонському університеті була розписана на кілька семестрів наперед. Він, як і Кундера чи Льйоса, намагався брати активну участь у політичному житті своєї країни, проте найбільших успіхів досягнув як людина книги. Тоді що він нам порадить?
Наша (літературна) справа
Відкрийте шафу і придумайте світ
Як добрий університетський професор Умберто Еко звик до кожної справи підходити ґрунтовно. Якщо у вас є сумніви щодо цінності літературної сфери, почитайте його (та Жана-Клода Кар’єра) інтерв’ю «Не сподівайтеся позбутися книжок»; якщо вам рік до закінчення бакалаврату чи магістерки — прошу, є майже підручник «Як написати дипломну роботу?». А в нашому випадку, коли йде мова про посібники з теорії та практики письма, книжок маємо аж три: «Примітки на берегах “Імені троянди”» (1983), «Шість прогулянок в уявних лісах» (1994) та «Зізнання молодого романіста» (2010). Перша, яка з’явилася, коли автор трохи оговтався від свого неймовірного успіху, є найстислішим викладом основних фішок письма à la Еко, друга — це шість лекцій про літературу, прочитаних у Гарварді. «Зізнання…» підсумовують погляди Еко на професію письменника («молодий романіст» — це автор так кокетливо називає себе, адже на той час він писав художку лише якихось 30 років). Як і у випадку з Кундерою, чим далі, тим більшає узагальнень. Спробуємо тепер підсумувати найважливіше.
Головна вимога, яку висуває Еко, це витворення цілісного й узгодженого (когерентного — останній вже раз вибач, Джордж) уявного світу, настільки добре продуманого і так яскраво описаного, що читач забуває про його уявність. Щоб написати про середньовічний монастир, треба уявити собі середньовічний монастир. У всіх деталях.