Агата Крісті розглядає детективи як розважальну літературу й не комплексує від того, що успіх прийшов до неї саме як до авторки літератури такого штибу. Вона щиро намагається писати й інші тексти, але не особливо засмучується через свої скромні здобутки в цьому напрямку. Це протилежний підхід до стратегії Ґрехема Ґріна, якого, поряд із Мюріел Спарк, сама Крісті вважала серйозним сучасним їй письменником. Ґрін увесь час намагався зробити свої романи розважальними, одначе масштабів успіху Крісті йому сягнути не судилося (взагалі нікому не судилося, як ви розумієте). І навпаки, наша авторка була б не проти написати щось серйозніше. Ґрін через свої невдачі переймався, Агата — ні. «Де немає смирення, там гинуть люди», — вона сказала це в контексті детективних сюжетів, пояснюючи природу зла, проте таке твердження легко транспонується і в царину літературної діяльності. Попри все, Крісті не вважає детектив лише розважальним жанром. «Хтось має захистити невинних»: користь від детективу саме у фінальному торжестві справедливості.
При цьому авторка добре розуміє, що романтично (чи, сказати б тепер, — готично) налаштованих читачів захоплює злочин та постать злочинця. На можливість пережити жах, проте залишитися у безпеці, на мить ототожнити себе з убивцею, проте уникнути кари, давно звернув увагу психоаналіз та ширші студії культури. Славой Жижек у своїй книзі «Дивлячись скоса: вступ до психоаналізу Лакана через масову культуру» (1991) наголошує на терапевтичній функції детективного жанру, в якому розум аналітика зриває покривало таємничості зі смертельної загадки та розвіює жах. Жанр дає читачам можливість наблизитися до незбагненного — бути близько до смерті, проте уникнути її, а наостанок отримати гарантії, що зло буде покаране. Аякже, адже Пуаро чи міс Марпл не знають поразок.
З іншого боку, Мішель Фуко у своїй праці «Наглядати й карати» (1975) виводить походження детективного жанру з кримінальної хроніки, а ще раніше — з покаяль-них промов засуджених до страти. У Середньовіччі злочинець перед смертю детально розказував про обставини свого злочину, тож натовп мав ту саму можливість, яку отримують читачі детективу: наблизитися до жаху й уникнути його.
Агата Крісті дивиться на свій жанр не так печально. Для неї важливий не убивця, психології якого вона не досліджує й до якого у неї, у переважній більшості випадків, немає жодного співчуття. Її цікавить жертва й можливість покарати зло. Сама авторка вважає свої тексти різновидом середньовічного мораліте — драми про перемогу добра. Вона завжди на боці жертви, тому жалю в переслідуванні й покаранні винних не мають ні Пуаро, ні навіть міс Марпл. Словом, для Агати Крісті детектив — це також виховний інструмент, що має застерігати від злочину.
Лише один літературний експеримент, що відхиляється від центральної лінії її творчості, вдається письменниці. Хоча це зміна не жанру, а форми: Крісті починає писати детективні п’єси, а також радіоп’єси. Поштовхом до іншого формату стає постановка роману «Убивство Роджера Акройда», переробленого для сцени після гучної появи у 1926 році. Авторці вельми не подобається переробка, бо Еркюля Пуаро зроблено в ній сексуальним, як на те чекала театральна публіка: він стає Красунчиком Пуаро! Так само в’їдливу стару діву Керолайн, яка була прообразом міс Марпл, що з’явиться через чотири роки, на сцені замінили молодою кокеткою, яка навіть намагалася завести з Пуаро короткочасний роман. Проте для самої Крісті Пуаро — це мозок; всі інші життєві функції цього персонажа редуковані й мінімалізовані. Він мало їсть, хоч гурман і товстун, у нього досить скромні потреби, а з ніжних почуттів Пуаро визнає хіба романтичну любов (оповідання «Коробка цукерок», «Родоський трикутник», «Подвійний ключ»). Зрозуміло, що така зміна її улюбленого персонажа роздратувала Крісті, проте за умовами контракту вона нічого не могла вдіяти.
Далі авторка приходить до висновку, що будь-яка переробка оповідання чи, тим більше, роману на п’єсу неминуче обернеться відкиданням деталей, усуванням другорядних персонажів, і навіть змінами характеру основних. Звідси вихід: одразу писати детективну п’єсу, від початку пропонуючи дещо простіший, не такий розгалужений сюжет. Агата Крісті написала більше десятка п’єс, із яких найбільш відомими є «Чорна кава» та вже згадана «Мишоловка». Деякі з них було перероблено на радіоп’єси, причому постановку «Троє сліпих мишенят» (1947) замовила дружина тогочасного короля Георга VI, пізніше королева-мати Єлизавета. Крісті зробила також одну переробку для телебачення, взявши за основу раннє оповідання «Осине гніздо».