Їхнім завданням було встановити стандартну максиму для вільного суспільства, яку всі б знали і всі шанували, на яку постійно озиралися б, задля якої працювали б, до якої невпинно наближалися б, дарма що не могли її вповні досягнути, але поширювали й поглиблювали її вплив, а вона збільшувала б щастя і цінність життя всіх людей всіх кольорів шкіри повсюди. ...Автори її хотіли, щоб вона була — і, дякуючи Богові, вона такою стає — каменем спотикання для тих, хто колись забажає повернути вільний народ знову на ненависні манівці деспотизму.
Прочитувати цей документ як такий, що зосереджений на певній расі, означало б відібрати в Декларації її «життєствердність» і «практичну цінність», вирвати з неї «самісінький зародок поняття про особисті права людини».
Певна річ, герої боротьби за громадянські права — від Фредеріка Дуґласа до Мартіна Лютера Кінга — приставали саме на це тлумачення рівності всіх людей. На XIV з’їзді Національної негритянської бізнес-ліги 1913 року Букер Вашингтон віддав шану 50-й річниці звільнення рабів, похваливши «безсмертний документ — Декларацію незалежності». Він зауважив: «Чи стосувалися в ті часи слова Декларації незалежності американського негра, залишається спірним питанням». Проте, казав Вашингтон, чорні американці повинні посісти місце в американському каноні, щоб «у майбутньому ніхто не насмілився висловити сумнів щодо нашого права долучитися до будь-якої декларації, що стосується будь-якого політичного елемента».
Уряди повинні захищати одвічні права і рівність перед законом
У моделі природних прав влада зосереджена на індивідуумі, який стає вмістищем незаперечних прав. Уряд є лише делегованим вартовим особистих прав; уряд не має влади зазіхати на ці права, інакше він втратить легітимність. Зерна цієї думки, знову-таки, є біблійними: стосунки людини з Богом первісні й важливіші за відносини між людиною і урядом. У Біблії, наприклад, Мойсей встановлює кілька обмежень щодо поведінки монарха: пророк Самуїл барвисто попереджає юдеїв про хижість царів, трагічно проголошуючи: «І коли будете нарікати на вашого царя, що ви ж собі вибрали, Господь тоді вас слухати не буде».
Філософи античних часів сперечалися про найкращий державний устрій, який забезпечував би процвітання чеснот (тобто розуму): їх більше цікавила дія природного закону, ніж дотримання природних прав. Так, Платон наполягав (хоч, можливо, не без іронії) у «Державі» на режимі з твердою рукою, де філософи-царі контролювали б усі аспекти життя людей і жорстко розподіляли б усіх за їхніми якостями. Арістотель натомість уболівав за систему, яка поєднала б у собі аспекти демократії й аристократії, покладаючись у цій моделі на грецьку традицію. Цицерон, слідом за Арістотелем, був прибічником змішаної системи зі спільною відповідальністю уряду.
З плином західноєвропейської історії ставало ясно, що нічим не стримувані монархії можуть легко обмежувати права й так само легко створювати нові. Якщо права не передували в існуванні урядам, якщо вони є лише чимось таким, що уряд може призначити, то ніхто не убезпечений від примх урядів.
Велика хартія вольностей — засадничий документ у переосмисленні балансу влади між монархами й громадянами — виник із помилок у правлінні короля Іоанна І Безземельного й недовіри його лордів до нього. Тридцятирічна війна (1618–1648), яку справедливо було б назвати першою світовою, — війна, що забрала життя від 4 до 12 мільйонів людей, тобто не менш як 20% населення Європи, — дала в підсумку Вестфальський мир, за яким європейці погодилися радше змиритися з відмінностями між ними, ніж примушувати сусідів до повної релігійної покори. Ґроцій, який творив саме в часи Тридцятирічної війни, писав, що права належать індивідуумам, а не надаються королями або іншими володарями. Справою урядів має бути не забезпечення чеснот, а забезпечення прав. Ґроцій пропонував: «Якщо одна людина в чомусь завинила перед іншою, не за суворістю закону, а за іншими чеснотами, такими як відданість, вдячність, співчуття або милосердя, то її не можна притягнути до жодного суду або ж піти на неї війною з цієї причини».
З підсиленням віри в особисті права прийшов і потужний зсув у думці про природу самої державної влади. Головним елементом у визначенні легітимності уряду стало поняття згоди, а захист прав перетворився на головне виправдання такої легітимності. На думку Лока, «кінцеве призначення закону — не заперечення і обмеження, а збереження й розширення свободи. Адже в усіх станах, у яких можуть перебувати сотворені істоти, здатні до укладання законів, відсутність закону передбачає відсутність свободи». Свобода, а не чеснота є ціллю уряду, тоді як чеснота є ціллю окремої людини, яка прагне праведного, — і це завдання, власне, вимагає свободи. Якщо ж уряд порушує або згоду з людьми, або їхні невідчужувані права, писав Лок, він негайно втрачає свій мандат: «Щойно законодавці намагаються відібрати й знищити власність людей, чи зробити з них рабів, підпорядкувавши деспотичній владі, вони протиставляють себе народу, розпочинаючи з ним війну, а народ звільняється від усілякої покори і може вдаватися до загального прихистку, який пропонує всім людям Бог для захисту від насильства й жорстокості... Ця влада знову ж переходить до рук народу, а він має право відновити свою первинну свободу, встановивши нову законодавчу владу».